Господи Боже, що то крику було в нас
за тоті ліси та пасовиська!
І. Франко
Як пил, здмухнувши з долоні розлуку,
Я йду до яру слідами колишніми.
Ось тут черешні брели попід руки
Й очі втішали убраннями пишними.
Пні та оцупки залишені.
Отче село, сиротино покинута,
Райський садку в небокраєвім полі,
Видно, журбина твоя ще не випита,
Раз у заруці мамон мимоволі—
Й краю немає сваволі.
Лементи совісті палять кострища.
Впевнені: душі з’єднаються з небом?
Пуща соснова сумним попелищем
Стала під крики глумливі: —Так треба!
Жадібність смокче:— Нам ще би…
Страдне село, бузувірством окрадене
Марні благання—заляжуть в пустелі.
І, звідусіль безпросвітком обкладене,
Ти, як сльоза, непомітно пощезнеш
У споживацькій хурделі.
Думи твої невеселі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930204
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2021
автор: Valentyna_S