Не підпирай мої дощі вогнем,
вони і так знесилені від спраги.
Спивають волю з ледь-вловимих вен,
як зубожілі, ненаситні маги.
І б'ють щосили в бубони свої,
неначе кличуть невідомих духів.
І, ніби, вже налитий до країв,
а все одно ще ранять хижі рухи.
А все одно, коли довкруг мокрінь,
іще до неба задираєш душу,
і серед сотень марних голосінь
своє, надтужне, іскрою вирушиш.
Чи долетить, чи може упаде
у той вогонь, що підпирає тучі?
А дощ іде, а дощ собі іде -
одвічний вчитель і довічний учень.
1.11.21 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929643
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.11.2021
автор: Леся Геник