Як не миле мені на землі більш нічого:
ані люди, ні авта у куряві справ, –
ми рушаємо вдвох – тільки я і мій човник –
в реві міста лишились турботи і страх.
Прибережний сухий очерет ледь шелесне.
Обізветься стривожене птаство звідтіль.
Розтинаючи Буг, знов наляжу на весла.
Човен скрипне і в русі розпружить свій кіль.
Я відчую себе в повнім дусі і в силі.
Сонцю й вітру віддам груди, плечі, лице.
І замріють при березі мазанки сині,
в повній тиші, де зайве – найменше слівце.
Попід кілем – пороги, над човником – скелі.
Наполоханий чапель над Бугом майне.
Я пливу по серпанком овіяній сцені,
де життя в об'єктив розглядає мене.
Острови – велетенські турецькі галери,
що напнули розпатлані щогли дерев.
Я пливу, наче родом із іншої ери, –
паща міста ще тишу у ній не дере.
Гусне вечір над Бугом і... ані шелесне.
Гусне тиша в човні, мов у склянці – кисіль.
І розслабло чоло моє тридцятивесне.
Й чутно в тиші, як човник розпружує кіль...
© Сашко Обрій.
01.10.21
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928287
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.10.2021
автор: Олександр Обрій