Він говорив…

Він  говорив...  А  вона  слуха...
Бо  так  в  природі  повелось:
Розвісить  дівка  свої  вуха,
А  він  плете,  аби  плелось.

Він  слів  для  неї  не  шкодує,
Мовляв,  усі  зірки  її!
А  вона  слуха...  Та  не  чує...
І  очі  дівчини  сліпі...

Вона  не  бачить  ту  не  щирість,
Що  згодом  їй  відкриється.
Прийде  її  жіноча  зрілість,
Як  слізоньками  вмиється...

А  поки  слухає  дівча...
Колись  навчиться  розрізняти
Від  чоловіка  те  хлопча,
Що  здатне  тільки  лепетати.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926793
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2021
автор: Надія Малишенко