Як хочеш, ось тут забери своє -
красиві слова і безмежну тишу,
усе, що колись загубив чи лишив,
бери... Пробачай, маєм те що є.
Усе забирай: світлий день і ніч,
прозору до склянного тону браму,
що вперто стояла між нас. До храму
вже краще, ніж рватись крізь неї. Річ
у тім, що давно припадає пил
на ранки проведені разом, каву,
розвіяну вітром піщану славу
стосунків, яких час за обрій сплив.
Як треба бери, хай тобі твоє.
Коли б ще усе змити це водою,
із тіла, думок - скинути горою...
Лишити собі лиш саме своє...
Як хочеш іти, відрубай межу,
щоб більше ні кроку! І слів не треба!
Лишиться для нас одне спільне - небо...
На згадку розбитого вітражу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=925292
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.09.2021
автор: Людмила Мартиненко