Венера, таку кличку мала одна із колгоспних конячин. І коли свого часу, Валєрка довідався, що є така планета, то дуже дивувався, що цілу Планету назвали на честь колгоспної кобили. Але таке трапилось пізніше, а спочатку була кобила Венера.
Не всі колгоспні коні мали клички, деякі так і доживали свого конячого віку, залишаючись безіменними. Венера, характер мала мирний і покладистий. Її можна було запрягати в воза, вона не лякалась гуркоту автомобілів, то і в місто нею можна було виїжджати, але саме головне...
Головне, полягало в тому, що Венера дозволяла їздити на собі верхи, що для семирічного Валєрки було величезною втіхою.
Колгоспних коней виганяли пастись на вигін, який знаходився на краю села. Для того щоб коні не розбігались та тримались купи, на одну, чи дві конячини одягали пута, після такого, всі інші коні трималися біля цих, свобода пересування яких була дещо обмеженою. Спутані коні пересувалися дивним способом, піднімаючи одягнуті в пута передні ноги, та перестрибуючи на задніх. Валєркі було шкода коней, але його старші брати Василь та Володька, казали, що без такого коні порозбігаються та нароблять біди не тільки на колгоспному полі, а що найбільше лякало, зайдуть на чийсь город, та потопчуть городину. Пута на коней, ще перед вигоном, одягав батько, який і працював колгоспним конюхом.
Колись конюхів було два, але після того як розформували МТС і в колгоспів з'явилася можливість купувати та мати у своїй власності трактори та автомобілі, необхідність у гужовому транспорті різко скоротилась, що потягнуло за собою скорочення кінського поголів'я, а значить і - персоналу, що таким опікувався. При цьому об'єм робити для одного конюха залишався досить великий....
Потрібно було кормити, поїти, чистити конячок. Водити їх своєчасно до кузні, щоб обрізати ратиці, деяких - підковувати та міняти ті підкови. А ще потрібно було ремонтувати збрую, що вимагало від конюха спеціальних знань, уміння та - відповідного шорного інструментарію.
На таку посаду, навіть при наявності тих знань та вміння, погоджувались не всі чоловіки, хоч і посада передбачала цілорічну зайнятість та стабільний прибуток, на відміну від тих, хто працював в колгоспі тільки в сезон.
Батько, погоджувався на цю роботу, та і куди йому було діватися, маючи четверо дітей. Тому і сини допомогали йому пасти тих коней, коли він сам виконував інші роботи.
Потрібно визнати, що Василь, хоч і був найстаршим, коней тих боявся і не тільки ззаду, а і спереду. (Скажу по секрету, що він боявся усіх тварин, та й тепер, перебуваючи в похилому віці не перестав їх боятися). Тому близько до них не наближався, а віддавав команди Володькі та Валєркі. Володька, якщо не пустував, кидаючись у щось чи у когось камінням, при цьому дуже мітко вражаючи ті цілі, то був зайнятий читанням книжки, яку неодмінно носив з собою. Тому єдиним відповідальним виконавцем залишався Валєрка, якого брати підсаджували на хребет Венери та і використовували таке сімбіозне утворення коня з хлопчиною, як дистанційне керування випасанням колгоспних коней. При цьому, конячина була без вуздечки, тому у вершника не було поводу, а єдиним засобом керування - була лозина, якою Валєрка злегка стукав Венеру по морді, щоб відволікти ту від щипання трави та зрушити з місця, а під час руху, тією ж лозиною, вказати скотині напрямок руху. Як правило, рухалися в сторону порушників, що вийшли за межі випасання, чи то відходили в сторону від косяка. Венера таке добре розуміла, і бігла в бік порушників, витягуючи вперед голову, прижимала свої вуха та шкірила зуби.
Валєрку таке лякало, а ще більше лякало, коли порушник у відповідь на дії Венери відповідав останній таким же вишкірюванням своїх зубів. Тоді Венера поверталась до тої задом, підстирибувала і обома копитами задніх ніг била противника, чим примушувала останнього відновлювати порядок. Під час таких еволюцій, конячина переставала реагувати на дії Валєрки і задача того полягала в тому, щоб міцно вчепившись в гриву, втриматися на хребті та не впасти під ноги розлючених коней. Після цього Венера вела себе спокійно, але бувало таке, що вона позбавлялася свого вершника. Для чого також повертала до нього голову, вишкірівши зуби, а коли той намагався щось вказати їй тією ж лозиною, то вона тими зубами брала Валєрку за труси, то було єдине, у що була одягнута дитина, та й різким рухом скидала його на землю. Після цього і до кінця дня, сідати на себе не дозволяла нікому.
Але можна було і задобрити Венеру. Вона дуже любила цукор. І хоч Валєрка теж любив той рафінад, який був великою лакідкою, але щоб відновити стосунки то і приносив у жертву невеликий шматочок білого щастя. Та навіть взявши своїми колючим губами той цукор, Венера могла повестися не досить привітно, а мотнувши головою, піти собі пастися далі. Але могла і підкоритися. Тоді Валєрка легенько стукав її під переднє коліно, на яке вона і опускалася, а хлопець швиденько залізав на конячину, бо довго та не чекала.
Так проходило все літо, та навіть не одне.
Пізніше брати підросли, та й пішли у світ. Тож Валєрка пас тих коней сам, точніше - з Венерою.
Через деякий час люди покинули те Село та переїхали в сусіднє, то і коней перевели, частину в сусіднє, а деяких в центральне відділення колгоспу. Венера залишилась в сусідньому відділені, куди переїхали і батьки Валєрки.
Венера ще багато років працювала в колгоспі, було в неї і декілька лошат, схожих на свою матір.
Конюхом тут був чужий чоловік, злий та непривітний. Вряди годи Валєрка зустрічався з Венерою та частував її чи то цукром, а бува і просто хлібною скоринкою. Та навіть більше ніж через десять років після того, приїжджаючи до батьків,цікавився, як там Венера? “А що їй буде, казав батько. Працює як коняка”.
Але якогось року на його питання, батько відповів: "Давно вже немає твоєї Венери".
© В. Небайдужий. 2021.
Із спогадів дитинства.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922895
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.08.2021
автор: Небайдужий