***
Інколи, перед моїм внутрішнім зором постає двір дідусевої і бабусиної садиби. Мабуть, від вулиці він був відгороджений парканом, бо ми, діти, туди не ходили. А ось вхід до двору був широкий, без всіляких воріт і хвірток, увесь зелений і привітний, ущент вкритий невисокою травичкою, напевне, то був спориш. Невисокі щільні кущики відгороджували від нього палісаднік, там росли плодові дерева. А далі — поворот правоворуч і саме двір: просторий, сонячний, що вільно проліг аж до хати, вірніше, до коридора. Праворуч — палісаднік, ліворуч — город. Посеред городу в'ється стежинка, яка веде до якогось великого саду, засихаючого, але не від старості, а від покинутості, занедбаності.
Дорослі не раз забороняли нам, дітям, туди ходити, але потайки ми інколи бігали, певне саме тому, що було заборонено. Бо нічого привабливого, а тим більше, цікавого там не було. Приземкуваті напівживі дерева з мілкими, потворними плодами, більшість яких, впавши, гнила або засихала в сухій жорсткій траві; тиша і гнітюче відчуття самотності і приреченості.
Пізніше я довідалася, що той сад раніше був власністю моїх дідуся і бабусі, але в часи колективізації частину саду в них “відрізали”, залишивши кілька соток під город.
Забрали і покинули... Зате наглядачі, яких селяни називали “об'їздчики”, верхи на конях робили раптові наскоки, перевіряючи, щоб ніхто із сім'ї туди не ходив.
***
Пам'ятаю із розповідей мами і тата:
Приїхавши в П'ятихатки, їм довелося винаймати квартиру. Післявоєнне життя було нелегким: ні грошей у людей, ні товарів в магазинах. Ще й злодії дошкуляли, нічим не гребували, бувало, зустрівши ввечері, роздягали людей, знімали майже все, бо навіть робочий одяг був у дефіциті.
І домівки також грабували.
Тож якось пограбували квартиру, у якій жили мої батьки. Вкрали одежу, у тому числі і пухові платки, які подарували мамі її родичі із Сталінградської області і ще щось (не знаю, що цінне там було, але точно що ні золота, ні грошей).
Відразу батьки заявили в міліцію, але пошуки були безрезультатними. Міліціонери безпорадно розводили руками, тато сидів у пригнобленій задумливості і раптом рішуче підвівся:
- Ходімо!
- Куди?
- Не знаю чому, але мені здається, що вкрадені речі закопали. Під деревом. Ходімо!
Казав, що ноги самі вели до будинку, де ніхто не жив. Через густий бур'ян підійшли до старого горіха.
- Ось тут. Копайте.
Дійсно, біля стовбура легко підняли раніше підрізані пласти дерну, і в неглибокій ямці знайшли вкрадені речі.
В міліції були настільки вражені “яснобаченням” тата, що потім не раз зверталися за допомогою і навіть запрошували на роботу в “органи”.
***
Останній раз я була в Зеленому Яру в 80-х роках ХХ століття.
На прохання тата возив нас туди чоловік моєї молодшої сестри — Микола. Користуючись нагодою, заїхали провідати татових двоюродних сестер, уже стареньких бабусь, але бадьорих, привітних.
Обидві вдо'ви, діти живуть і працюють у містах, а сестри доживали свій вік у рідних оселях. Тато поспілкувався з ними, а потім попросив Миколу поїхати на могили батьків.
Де було колись кладовище, пам'ятав, та коли ми туди приїхали, то побачили непролазні хащі — так буйно розрослися дерева і кущі. Але тато не розгубився, і сміливо пішов вглиб, сказавши:
- Я добре пам'ятаю, де саме вони поховані.
І справді, швидко знайшов пам'ятник, який колись сам поставив. Це був круглий високий стовп з білого мармуру. Знайшовши, з радістю, але і зі сльозами на очах, майже обіймав посічений роками камінь, а потім намагався знайти на ньому викарбувані колись букви прізвища та імен. Але Час, по крихті, уже посік, роздробив і сам стовп і всі заглибини-написи на ньому.
***
Плинуть, плинуть через Час і Простір вічні хвилі Лєти — міфічної ріки Забуття! Уже пішли в інший світ мої мама і тато, сестра Лариса, її чоловік і діти, чоловік найменшої сестри Тані — Микола і мій чоловік — Петро.
Багато сел зникло, і сліди від них заростають бур'янами, а потім, через зовсім недовгий проміжок часу, кущі і дерева буйно розростуться і сховають сліди людей.
Хто зна, чи існує зараз село Зелений Яр? Надіюся, що село живе, але у мене вже немає можливості туди поїхати.
І лише пам'ять повертає картини Минулого, такого далекого, і неначе вчорашнього...
08.2021
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922800
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.08.2021
автор: Людмила Григорівна