Дядько Льоня

Дядько  Льоня

За  очі  і  в  залежності  від  статусу,  так  і  загального  настрою  обивателів,  його  називали  Дрин  або  Дрин  Миронович.  Але  при  особистому  спілкуванні  з  таким,  тільки  з  належною  повагою  і  не  інакше  як  Леонід  Миронович.  
Леонід  Миронович  Мовчан  був  другим  чоловіком  старшої  сестри  мого  батька,  а  значить  -  моєї  тітки  Олени.  Її  перший  чоловік  був  призваний  на  самому  початку  Вітчизняної  війни,  де  і  згинув  безслідно,  залишивши  після  себе  молоду  вдову,  навіть  не  відаючи  про  те,  що  після  його  загибелі  з'явилася  на  світ  дочка  -  Валентина.  
Повернувшись  з  війни,  зійшовся  Леонід  Миронович  з  моєї  тіткою,  з  якої  дожив  до  глибокої  старості,  щоб  померти,  та  й  бути  похованим  з  нею  в  один  день  і  в  одній  могилі.  
У  школі  він  не  навчався,  тому  особливою  грамотністю  не  відрізнявся.  
Але  при  цьому,  ще  в  далекій  молодості,  освоїв  трактор  і  пропрацював  трактористом  до  самого  виходу  на  пенсію,  а  може  і  потім  працював,  цього  я  вже  згадати  не  можу.  
Добре  пам'ятаю,  з  самого  далекого  дитинства,  що  в  будь-якій  чоловічій  компанії  був  він  незмінним  оповідачем.  А  там  де  велися  такі  розповіді,  то  в  обов'язковому  порядку,  десь  на  доступній  відстані  від  такої  компанії  "крутилися",  щоб  підслухати  дорослі  розмови  і  ми  -  сільські  пацани,  які  в  ту  далеку  пору  не  були  обтяжені  інтернетом  та  й  доступними  досягненнями  цивілізації.  
А  послухати  було  про  що  ...  
Розмови  велися  про  сільські  будні,  про  трактори  і  сівалки,  про  жінок,  а  саме  найцікавіше  -  про  ВІЙНУ.  
Воював  дядько  Льоня  з  самого  1941  і  по  1945  роки.  При  цьому  на  вицвівшій  від  часу  гімнастерці,  не  соромився  носити  свої  медалі.  А  в  ті  далекі  часи,  не  всі  фронтовики  вважали  за  доблесть  пишатися  своїми  заслугами.  І  коли  про  когось  то  там  розповідав,  то  з  великою  повагою,  а  може  і  з  деякою  часткою  заздрості  підкреслював,  що  той  -  то  і  той,  був  Орденосцем.  Розповіді  його  про  війну  сприймалися  слухачами  по  різному.  Хтось  уважно  слухав  і  навіть  прислухався,  інші  підтакували  і  погоджувалися.  Але  коли  оповідач  заводив  мову  про  те,  що  він  особисто  збив  німецький  літак,  народ  починав  тихенько  сміятися,  або  навіть  щиро  насміхатися,  а  позаочі  заявляючи,  що  Дрин  Миронович,  “льотчик  –  винищувач”  і  палицею  збивав  німецькі  літаки.  Звичайно,  оповідачеві  таке  ставлення  не  подобалося,  і  він  надовго  замикався,  та  й  переставав  ділитися  своїми  спогадами.  
Але  я,  чомусь  йому  вірив  ...  
Вірив,  тому,  що  і  в  будні  мирного  життя,  він  завжди  відповідав  за  свої  слова,  а  якщо,  щось  там  пообіцяв,  то  від  слів  своїх  ніколи  не  відмовлявся  і  обов'язково  свою  обіцянку  виконував.  
Якось  були  вони  з  тіткою  Оленою  у  нас  в  гостях.  Було  мені  тоді  років  вісім,  а  може  і  менше.  І  нагадав  я  йому,  що  він  обіцяв  подарувати  мені  сорочку,  ось  таку  ж  красиву,  в  смужечку  і  нову,  як  зараз  на  ньому  одягнена.  Дядько  Льонька  мовчки  зняв  з  себе  сорочку,  та  й  одягнув  на  мене.  Сорочка  на  мене  була  завелика  і  бабуся  мені  її  трохи  ушила.  Але  була  та    сорочка  дуже  “класна”,  і  носив  я  її  довго.  
Минуло  багато  років.  Я  вчився  в  десятому  класі  і  якось  при  зустрічі  з  дядьком  Льонькою,  завів  мову  про  те,  що  хотів  би  постріляти  з  рушниці,  та  ось  батьківську,  після  техогляду  списали,  а  тому  вилучили.  Дядько  Льонька  сказав:  "А  ти  приходь  до  мене  в  Петрівку,  візьмеш  мою".  Я  звичайно  не  повірив.  Але  про  всяк  випадок  вирішив  перевірити  правдивість  його  слів,  та  й  прийшов  до  нього  в  гості.  Довго  соромився  запитати,  але  перед  відходом  нагадав.  Він  так  само  мовчки  зняв  зі  стіни  рушницю  разом  з  патронташем  і  віддав  мені.  Навіть  не  побоявся.  Думаю  ще  й  тому,  що  мені  він  теж  довіряв  ....  
Більше  двадцяти  років  як  немає  на  цьому  світі  Леоніда  Мироновича,  а  я,  ні  -  ні  та  й  згадував  про  нього,  про  його  розповіді,  в  тому  числі  і  про  збитий  літак.  Зовсім  недавно,  коли  було  відкрито  доступ  до  архівів,  в  інтернеті  на  сайті  "podvignaroda",  вставивши  його  вихідні  дані  в  "пошуковик",  я  з  подивом  і  захопленням  прочитав:  "молодший  сержант  Мовчан  Леонід  Миронович,  під  час  служби  в  606  зенап  4  зенад  РГК  3  УкрФА,  був  нагороджений  медаллю  "За  бойові  заслуги".  А  в  поданні  командира  частини  на  нагородження,  в  графі  "ПОДВИГ",  фронтовим  писарем  було  просто  і  однозначно  написано:
“За  то,  что  сбил  самолёт  противника  Ю  88”.
 
Із  пережитого.
©  В.  Небайдужий.
м.  Київ  2019
 

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920882
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.07.2021
автор: Небайдужий