На скронях квітла щедра сивина
І втома вже заглянула ув очі…
Одна на двох жила з ними вина:
Закохані… Але ж хіба це злочин?
У неї за плечима кілька літ
Подружнього життя і… дві дитини.
Міркує: а чи зрозуміє світ,
Аби його обрала – не родину?
І він упертий, той з холостяків,
Хто мав на те свої переконання:
До зрілих не туливсь чоловіків
Й до молоді… І ось воно – кохання.
Боровся він із ним, як тільки вмів,
В кохання ж була сила особлива.
Хоч поголос про них уже гримів,
Та чоловік радів, бо був щасливий.
На неї, як на Бога він чекав,
Аби хоч поглядом до неї доторкнутись.
Його ж кохання, мов гірська ріка,
В якій і вбитись можна, й захлинутись.
Для неї також він не був чужим,
Чи серця стукіт дав про це їй знати…
Бувало так, що із кількох стежин,
Вона уміла ту лиш вибирати,
Щоби зустрітись поглядом із ним,
Приємним болем раптом затремтіти,
І не здається день тоді пісним,
Бо крила виростали, щоб летіти.
Той діалог закоханих очей
Давав поживу і стороннім людям.
Покликало й її його плече,
Відчула: іншою вона уже не буде.
Коротшав день. Рясніли сивина,
І погляди людські, злодійкуваті.
Й нарешті сколихнула новина:
Вони – сім’я, тож доста пліткувати!
30.04.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913647
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.05.2021
автор: Ганна Верес