Калюжі-вікна ростуть повільно, мов Душанбе.
Гілки без листя штрика́ють вітер підступно скоса.
Ми йде́мо містом, покірно-сірим, глевким та босим.
воно — мішок із моїх же латок. Який план Б?
Воно не просить м’яких обіймів — лише кишень.
Коли там пусто, я рвусь у згинах лайливих речень.
Ти кажеш: «Я дам тобі речі,
чи гроші на речі,
чи горокракси», —
і татуюєш свої кліше.
«Залишся. Та що тобі треба?» — «Нарешті втекти».
Окислений простір — як скрегіт вагонів, натужний.
Портали відкрились — стрибаю у вікна-калюжі,
немов семирічна, і креслю в повітрі пунктир,
аби відріза́ти, здирати, ліпити нове.
Найкращий колаж — із речей, що з’являються вчасно.
Ми завжди втрачаємо щось, поки звичка не згасне,
аби віднайти себе та, мов Армстронг,
злетіти вверх.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911270
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.04.2021
автор: Олена Галунець