Тут, у лоні нена́висті тепло і м'яко —
устелені стіни пихо́ю,
так безпечно
ховатись за кров'ю, що з матері хтиво п'ємо́;
для списі́в повиймаємо ребра із неї і прямо,
крізь тіло живої,
будем збуджено тицяти в кожного,
хто підійде́,
хоч на крок.
Це — неначе кида́ти каміння,
що в ціль не потрапить ніколи-ніколи –
тільки бризки
і ляскіт,
і сполох на спокій блаженний води;
це — як сіяти злість,
щоби сіялось хоч та аби-щось у зоране поле –
хай нікому воно недолюблене,
прі́сне й не зродить плоди.
Ми так любимо
рани свої́,
що б до скону всівалися попелом й сіллю.
... Хай би стерпло коріння міцне,
щоби крони розбу́йно цвіли!..
У жорстокості
власного слова,
як в чо́рності вод перестиглих окі́лля;
захлинаємось
в люті,
бо ж ми – переношені діти війни.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910312
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.04.2021
автор: Сніг_на_голову