У лоні ненависті

Тут,  у  лоні  нена́висті  тепло  і  м'яко  —  
                                                                               устелені  стіни  пихо́ю,  
так  безпечно
ховатись  за  кров'ю,  що  з  матері  хтиво  п'ємо́;
для  списі́в  повиймаємо  ребра  із  неї  і  прямо,
                                                                                                           крізь  тіло  живої,  
будем  збуджено  тицяти  в  кожного,
             хто  підійде́,
             хоч  на  крок.  

Це    —  неначе  кида́ти  каміння,
             що  в  ціль  не  потрапить  ніколи-ніколи  –
тільки  бризки
                         і  ляскіт,  
                         і  сполох  на  спокій  блаженний  води;
це  —  як  сіяти  злість,
щоби  сіялось  хоч  та  аби-щось  у  зоране  поле  –
хай  нікому  воно  недолюблене,
                                                                           прі́сне  й  не  зродить  плоди.  

Ми  так  любимо
                           рани  свої́,
що  б  до  скону  всівалися  попелом  й  сіллю.  
...  Хай  би  стерпло  коріння  міцне,
       щоби  крони  розбу́йно  цвіли!..  
                             У  жорстокості
                           власного  слова,
як  в  чо́рності  вод  перестиглих  окі́лля;
           захлинаємось
           в  люті,  
бо  ж  ми  –  переношені  діти  війни.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910312
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.04.2021
автор: Сніг_на_голову