Блакитну спідницю, гаптовану зорями й зіткану з латок
гірської трави не рви. Століття минуло, як я вийшла з ладу,
нервові клубки намотала, а нитку дала лиш тобі,
новітній ти мій фінікійцю, залишила ліві сліди,
а праві ти маєш із homo пройти, мов сліпим поводир,
Бо рух твій — це стигла енергія сотні глибинних турбін.
Стовпи Геркулеса – то руки, протока - моя аорта,
що живить. Живи, поки я поглинаю пакети та згортки
на згадку нікому/прибульцям/нащадкам. На щастя, на жаль,
я бачу тебе на скрижалях, майбутнє — в сепійних малюнках.
А час прослизає повз тебе в сірчано-задушливі дюни.
Біжи за слідами, як той, хто тікає від леза ножа.
Байдужо, безглуздо, безжально бруднити те місце, де спиш.
Скажи це їм, поки я сію по колу родючий спориш.
Спідниця чорніє від нафти. Сміття проростає довкола.
Сказись і скажи, бо сьогодні лиш чують юродиво-дивних,
блаженно-скажених, якими керують припливи й відпливи.
Ти виєш на місяць з вовками, вдихаючи їдкість фенолу.
До болю калатає музика дзвонів: тінь-тінь-ти, тінь-тінь-я.
Повільний ти мій фінікійцю, я – Теrrа, мій танець – тремтіння.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909952
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.04.2021
автор: Олена Галунець