"Кінський Острів. Козацькі Пригоди…" Частина Четверта (прозаїчний твір)

Місяць  на  небі  вже  давно  яскраво  сяяв,  зайнявши  своє  законне  місце  в  цей  час  доби,  як  наші  козарлюги,  провівши  дівчат  до  їхнього  табору,  вернулись  до  своїх  побратимів.  Котрі,  давно  вже  сиділи  біля  вогнища  та  слухали  медитативний  спів  бандури  козака  Богдана  Кобзаря,  що  був  у  них  цього  вечора  в  гостях.  Цей  козарлюга  жив  окремо  від  всіх,  але  зовсім  поруч  по  сусідству  й  часто  спільно  з  ними  промишляв  уходництвом.  
-  Ну,  що  там,  браття,  все  добре  –  без  пригод  провели  наших  чарівних  гостей?  –  спитав  Вовкулако.
-  Без!  …все  добре!  -    в  один  голос  відповіли  йому  Нагай,  Сміхотило  та  Відчайдух,  що  відправились  їх  проводжати.
-  Ну,  що  ж…  тоді  –  давайте  до  кола  до  столу!  –  продовжив  отаман  -    ваша  вечеря  давно  вже  вас  зачекалась.  Поки  ви  бродили  –  ми  всі  вже  встигли  поїсти,  разом  –  з  Кобзарем.
-  Авжеж  сідаймо…  -    мовив  Відчайдух  –  хоч  нас  в  таборі  Берегині  Сурми  й  трошки  пригостили,  та  ми  не  стали  об’їдати  дівчат…
-    Тим  паче,  знали  –  якщо  засядемо,  то  це  надовго.    –  підхопив  оповідь  Сміхотило,  з  легкою  посмішкою  на  обличчі.
-  Брате  Вовкулаче  –  звернувся  до  отамана  побратим  Циган  –  а  що  думаєш,  що  будемо  робити?  …треба  дівчат  рятувати!  Вони  то  бойові,  але  –  разом  з  нами  їм  буде  легше!
-  Авжеж  –  відповів  Вовкулако  -    треба  єднатись!
-  Табори  то  наші  далеченько  знаходяться  один  від  одного,  а  ці  харцизяки  Шайтан  та  Борсук  зі  своєю  ватагою  в  будь-який  момент  можуть  з’явитись  та  проявити  себе!  І,  хто  зна  –  що  вони  там  замислять!  З  тим,  що  вони  тоді  учудили  –  все  що  завгодно  можуть  й  зараз  начудити!
-  Та  да…  -  перебив  Цигана  Філософ,  що  стоячи,  поруч  з  Галункою,  був  в  таборі  своїх  друзів  –  беручи  до  уваги  ще  й  те,  що,  по  факту,  ними  керує  та  Відьма  Дзиґа!  Їхня  свідомість  –  повністю  в  її  владі,  що  їм  навіє  –  так  і  буде!
-  …сидить  козак  на  кобзі  грає,  що  замислить  то  і  має!  –  промив  Кобзар  стиха  перебираючи  струни  своєї  вірної  подруги  бандури.          
-  А  що  мислиш,  козаче  –  спитав  у  Кобзаря  Вовкулако?
-  Мислю  про  сім’ю  та  про  щастя  у  ній…  –  відповів  він.
-  Ха-ха-ха  –  про  сім’ю  він  вже  мислить!  –  озвався  Сміхотило  –  що,  бачив  вже  наших  дівчат,  вподобав  якусь?
-  А  може  й  так…  та  це  вже  –  залишу  при  собі  –  відповів  Кобзар.
-  Нам  дійсно  треба  єднатись!  –  сказала  пані  Галунка  -  Ми  можемо  з  цими  дівчатами  об’єднати  свої  зусилля  і  зробити  гарне  процвітаюче  поселення!
-    Товариство,  а  давайте  ми  завтра  вранці  з  Галуночкою  та  ще  з  кількома  козаками  підемо  до  них  в  гості  –  озвучимо  їм  наші  думки!  Бо  сьогодні  теревеніли-теревеніли  пів  дня,  а  про  основне  –  так  і  не  поговорили!  –  сказав  Філософ.
-  Добре,  так  і  зробимо  –  прозвучав  голос  Вовкулаки,  а  разом  з  ним…  й  тріскіт  гілля  –  та  почулись  швидкі  кроки  на  віддалення,  зовсім  поруч  з  їхнім  табором.  Пройшла  буквально  мить  і  вже  було  чутно  інші  звуки  –  різкий  зойк  та  лайка  невдахи  лазутчика,  ногу  котрого,  віртуозно  пробила  стріла,  випущена  з  луку  Філософа.    Й  одразу  ж  в  те  місце,  кинулись  навздогін  Відчайдух  та  Колодач,  що  були  ближче  до  краю  табора.  …минуло  кілька  хвилин,  і  з  перев’язаною  ногою  харциз-лазутчик  сидів  в  центрі  козацького  кола  –  з  абсолютно  переляканим  та  розгубленим  поглядом.  Як  би  він  не  хотів,  та  козарлюги  впізнали  його,  і,  звісно  ж,  здогадувались,  куди  він  зібрався  від  них  тікати  і,  що  можна  було  від  нього  та  їхньої    ватаги  очікувати.  Тож,  розколоти  полоненого    -  їм  не  складало  великого  труда.  Тим  паче,  харцизи  –  ніколи  не  відрізнялись  своїми  вольовими  якостями.  Хіба  що  –  за  рідким  виключенням.  Тож,  вже  за  кілька  хвилин,  козаки  вже  знали,  що  цей  Пройдисвіт  Микита,  відправився  сюди,  щоб  дізнатись  –  що  ж  нового  є  в  таборі  козаків,  колишніх  друзів  його  ватажків.  І,  що  їм  (харцизам)  стало  сумно  сидіти  без  великого  діла,  і  вони  хотіли,  дізнавшись  щось  цікаве  й  корисне  для  них  –  піти  трошки  погуляти  по  великим  справам.  До  того  ж…  вони  чули  щось  про  дівочу  ватагу,  що  мешкала  в  цих  лісах,  і  вона  їх  –  зацікавила.
Дізнавшись  це,  Відчайдух  вже  було  взявся  за  списа,  щоб  пробити  ним  груди  полоненого.
-  Ах,  ти  клятий,  харцизяка  –  мовив  він  –  не  дочекаєшся,  смерть  тобі!!!
-  Стій-но,  брате  –  спинив  його  Вовкулако!  Він  нам  ще  знадобиться…  буде  у  нас  приманкою.  Впевнений,  як  тільки  в  таборі  Шайтана  й  Борсука  втомляться  чекати  свого  вивідача  –  вони  пошлють  за  ним.  Адже,  вони  себе  вважають  козаками  –  гідним  братерством…  тож  –  зробимо  їм  засідку.

                                                                                                                       *****
Настав  світанок,  а  прив’язаний  до  стовбура  дерева  полонений…  так  і  продовжував  знаходитись  на  своєму  місці.  Засідка  не  спрацювала.  Всю  ніч  козаки  чергували  по  змінно,  чекаючи  на  прибуття  визволитилей.  Та  ніхто  так  і  не  з’явився.
…як  тільки  сонце  почало  сходити,  вся  ватага  Вовкулаки  зібралась  на  Коло…  для  проведення  термінової  ради.  Всіх  козаків  ватаги  хвилювало  те,  що  засідка  не  спрацювала.  Щось  в  тому  явно  було  нечисте.  Треба  було  терміново  приймати  якесь  рішення  –  як  бути  далі.  Найбільше  побратимів  хвилювало  те,  що  ті  харцизи,  насправді,  все  ж  таки,    могли  якимось  чином  довідатись  де  розташовуються  табір    Берегині  Сурми.  Тому,  найперше,  що    лунало  на  Колі  –  підсилити  охорону  табору  Сурми  своїми  козаками.  Друге  рішення  козацького  зібрання  –  терміново  підсилити  охорону  власного  табору  всілякими  пастками  та  подвоєнням  нічних  чатових.  
Тільки  но  козарлюги  завершили  Коло  та  відправили  до  табору  Берегині  Сурми  трьох  Владів,  як  до  них  в  гості    завітала  ще  одна  людина.  Це  був  сивий  сліпий  дід  в  простій  сірій  сорочці,    сірих  латаних  шароварах,  торбинкою  за  плечем,  на  спині  в  нього  була  бандура  а  стояв  він  спираючись  на    довгий  посох  костурець.  Поруч  з  ним  стояв  його  вірний  друг  –  пес  Сірко  (на  пів  собака  на  пів  вовк),  котрий  супроводжував  діда  в  його  небезпечних  мандрах,  допомагаючи  йому  знайти  вірний  шлях  та  забезпечуючи  йому  додаткову  охорону.  Самого  ж  діда  звали  –  Яцько.  Це  був  легендарний  кобзар-характерник  всієї  Наддніпрянщини  того  часу.  Про  нього  ходили  всілякі  легенди,  і,    ті  люди,  котрі  знали  його,  поважали  й  боялись  його  одночасно.  Поважали  –  за    безцінний  дар  лікування  одною  тільки  рукою,  без  якихось  там  трав.  Боялись,  власне  –  чуток  про  нього,  що…  ніби  то  –  він  знається  з  нечистою  силою,  бо  ж  жодна  з  відьом,  котра  мешкала  в  цих  краях,    не  наваживалась  підійти  до  нього,  навіть,  на  відстань  польота  стріли.  І,  як  тільки  но  згадували  про  діда  Яцька  в  присутності  хоч  якоїсь  відьми  чи  ворожки  –  вони  одразу  ж  розгортались  та  мовчки  уходили  від    тих  людей,  котрі  говорили  про  нього.  Та  й  про  пса  Сірка  ходили  чутки,  що  то  зовсім  не  пес,  а  його  побратим-характерник,  котрий,  чомусь,  не  хотів  показувати  людям  свій  справжній  людський  зовнішній  вигляд.    Дещо  з  цього  всього  була  правда,  дещо,  звісно  ж,  вигадка.
Так  от…  тільки  но  Циган,  Колодач  та  Вгамуйлихо  відправились  до  дівчат  на  допомогу,  як  з’явився  в  таборі  легендарний  кобзар-характерник  Дід  Яцько.  Його  поява  в  таборі  ще  більше  всіх  насторожила.  Адже,  Дід  Яцько  –  просто  так  ніколи  не  з’являвся,  він  приходив  до  них  крайнє  рідко,  але…  якщо  вже  приходив,  то,  як  правило,  з  якоюсь  неприємною  звісткою.  І  цього  разу  хвилювання  побратимів  на  чолі  з  Вовкулакою,  а  також  Філософа  та  Галунки,  були  не  даремними.    Дід  приніс  їм  звістку  про  те,  що  на  сусідніх  землях,  що  були  зовсім  поруч  з  Кінським  Островом  надто  сильно  розгулялась  татарва.  Що  багато  сіл  вже  спалено.  Що  мало  хто  з  козацьких  ватаг  може  дати  їм  гідну  відсіч.  І  що,  скоріш  за  все,  найближчим  часом  бусурмани  будуть  і  тут.
-  Цього  нам  ще  не  вистачало!  –  мовив  Вовкулако,  -  звідкіля  ж  тільки  це  все  на  нашій  святій  землі  береться,  всіляка  нечисть  так  і  суне  сюди.  От  вже…  люба  їм  наша  земля,  кляті  зайди!
-  Не  хвилюйся,  брате,  вистоємо  –  перебив  його  розмірковування  Філософ  –  треба  єднатись  та  давати  відсіч  всім  цим  харцизам  та  зайдам.  Наша  свята  земля  –  дасть  нам  сили,  а  наша  сила  –  це  як  раз  ця  єдність,  во  ім’я  добра,  правди  й  любові…
-  Так,  маєш  рацію  –  вистоємо!  –  відповів  Вовкулака.
-  Вистоєте…  –  підхопив  Дід  Яцько.
-  Вистоємо!  –  підхопили  й  усі  побратими,  хто  лишився  в  таборі.
-  Я  от,  що  думаю…  -  продовжував  Філософ  -    нам    не  завадило  якось  укріпити  свій  табір  більш  надійно.  …може,  хоч  засіку  якусь  поставити  по  колу.  І,  якщо  вже  й  татарва  сюди  суне,  то  й  Сурму  з  її  ватагою  –  треба  до  нас,  в  ці  укріплення  переселяти!  Або,  хоча  б  –  допомогти  укріпитись  їм!
-  Вірно  міркуєте,  браття  –  промовив  Дід  Яцько  –  так  і  треба  діяти,  єднатись  під  укріпленнями  засік,  як  це  робили  наші  пращури  в  давнину,  і  давати  відсіч  ворогу.  Але,  цього  буде  недостатньо.  Я  от  дивлюсь,  що  ви  «яструби»  (так  називав  Дід  Яцько  саме  цю  ватагу,  це  було  своєрідне  його  кодове  нарічення  кожної  з  козацьких  ватаг,  котру  він  знав…  а  брав  він  цю  назву  –  від  тотемів-оберегів,  що  були  в  кожній  з  цих  ватаг,  обирати  які,  більшості  з  них  –  він  сам  і  допомагав)  готові  до  бою,  готові  й  ще  кілька  козацьких  ватаг.  Вас  небагато  таких,  але,  слава  Богу  –  ви  є!
-  Діду,  а  хто  це…  які  саме  ватаги,  ви  не  могли  б  сказати  –  поцікавився  Нагай.
-  А  чого  ж  не  міг  би…  міг!  Доволі  неподалік  від  вас  на  березі  Самари  мешкає  ватага  характерників  «хорси»    -  їх  ще  з  давніх  давен  ніхто  не  може  подолати.  Давні  сакральні  знання  їхнього  роду  дають  про  себе  знати.  Трошки  далі,  ближче  до  Жовтих  Вод  (так  називалась  одна  з  місцин)  є  ще  одні  характерники  –  «хорти»!  Чув  щось  про  «покровців».  За  порогами  також  багато  ватаг  тримають  міцно  оборону.    І,  на  сам  кінець,  на  протилежному  березі  від  вас,  нашого  славнозвісного  Дніпра-Славути,  є  ватага  «Приступ»  -велика,  сильна,  незборима.  Котра  сама  готова  й  може  завдати  яничарам  не  аби  якої  шкоди.  Всіх  вас  єднає  давній  звичай  Спасу,  тож…  і  спасенними  ви  –  будете  завжди!  …на  цих  словах,  Дід  Яцько  разом  з  Сірком  щезли,  так…  наче  його  –  тут  і  не  було!
-  Овва!  –  зірвалось  у  Сміхотила  –  все  ніяк  не  звикну,  що  наш  Дід  Яцько  так  бере  й  зненацька  зникає,  прям  –  розчиняється!
-  Нічого,  звикнеш!  …справа  часу  –  сказав  Вовкулако,  а  Філософ  на  це  –  тільки  посміхнувся!  
Поки  побратими  спілкувались  з  їхнім  гостем,  в  цей  час  троє  Владів  вже  наближались  до  табору  Берегині  Сурми.  Їм  пощастило,  по  дорозі  до  них  їм  вдалось  (ледь-ледь,  але  –  таки  вдалось)  приборкати    кілька  диких  коней,  котрі  дещо  пришвидшили  добирання  до  табору.  І  це  було,  як  ніколи,  вчасно.  В  таборі  вже  тривав  кривавий  бій.  На  нього  напали  татарські  воїни.  Дізнавшись,  що  в  таборі  самі  тільки  дівчата,  татари  сподівались  на  легку  здобич.  Але…  не  тут  то  було.
Як  тільки  Вгамуйлихо,  Циган    та  Колодач  наблизились  до  табору  Сурми,  то  вони  вже  бачили  картину  бою  –  самісінький  його  розпал.  
Рубайшабля  на  ліво  й  направо  клала  ошарашених  нападників  блискавичними  ударами  своїх  шабель.  Інші  дівчата  також  не  давали    ворогу  опам’ятатись.  Сама  ж  Сурма  ловко  збивала  з  ніг  нападників  батогом,  різала  їм  їхні  шиї,  а  також…  встигла  встромити  на  відстані  в  ворожі  шиї  кілька  кидкових  ножів.      Один  за  одним  падали  татари,  але  при  цьому  й  лежали  мертвими  та  пораненими  кілька  дівчат.  Та  кількість  постраждалих,  в  порівнянні  з  постраждалими  зайдами,  була  зовсім  невеличкою.  
Побачивши  цю  страшну  картину  козаки  кинулись  у  бій,  пробиваючи  ворожі  тіла  пострілами  своїх  луків.  Не  зрозумівши,  що  відбувається,  звідкіля  іде  ця  стрілянина,  ватажок  татар  почав  крутити  навсібіч  головою,  та  так  і  не  збагнув  –  що  це  відбувається.  Козаки  ж  в  цей  час,  зайнявши  гідні  позиції  по  кущах  та  між  деревами,  обстрілювали  ворога,  не  даючи  йому  продихнути,  регулярно  при  цьому  міняючи  своє  місце  положення.  Що  наводило  на  ворога  оманливе  відчуття,  що  підкріплення  підійшло  доволі  таки  чисельне.  Боючись  втратити  всіх  своїх  воїнів,  ватажок  татар  дав  команду  палити  поселення  й  відступати.  Тільки  він  це  зробив,  як  гострий  ніж  Колодача,  що  підкрався  до  нього,  пронзив  йому  шию.  І,  зрізавши  голову  з  плеч,  він  насадив  її  на  спис,  вже  мертвого  ватажка,  та  жбурнув  його  в  юрбу  татар.  Побачивши  це,  нападники  кинулись  що  є  сили  відступати.  …битва  була  закінчена.  

(...далі  буде...)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909689
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.04.2021
автор: Сагайда