Спекотне літо … Людей на залізничному вокзалі, як комах. При спілкуванні шум, то гучніший, то тихіший. На якусь хвилину, чи на декілька секунд, коли диктор оголошує про прибуття потяга, чи відправлення, той шум перетворюється на гудіння й його відлуння підіймається вверх й раптово десь губиться.
Широкий перехід для переміщення пасажирів, весь осяяний сонячним промінням, що потрапляє через доволі широкі й високі вікна. Воно проникає між рядами тунелів для виходу на платформи і на іншу сторону, де в ряд стоять крісла для сидіння.
Вокзальне життя кипить… В переході … пасажири, то проходять спокійно, то поспішають. Іноді у штовханині почуєш чиїсь суперечки. Хтось, оминаючи інших, на колесах везе валізу. А хтось вже й з ким небуть стикаюється, здивовано позирнувши один на одного, люто бурмочачи, поспішає. Але можна й помітити усмішки на обличчях.
Два хлопці, присівши на крісла, прислухалися до інформації диктора, звертали увагу на пасажирів, що рухалися по переходу. Хлопці одягнені у форму охоронця, хоча насправді іхали з АТО. Вони, два роки поспіль, за контрактом захищали кордон України.
Максим - чорнявий, худорлявий хлопець, з містечка, ще не одружений. Хоча й має красиві карі очі та чорні брови, але ніяка, з знайомих дівчат, не змогла причарувати, сподобатися. Він виховувався в сім`ї педагогів. Хоча й працював охоронником, в одному з магазинів міста, але чомусь кохання обходило стороною. Не розумів дівчат, які фарбували волосся та на обличчя наносили макіяж. Саме таких, що сидять на касах, тільки й подивитися, ніби на змаганні, хто з них більш яскравіші фарби нанесе на обличчя. Що до покупців, тут тим паче, очі розбігаються й кожна з дівчат посміхнеться, намагається до себе привернути увагу. Але він би був щасливим, якби мила дівчина підкорила його серце своєю природною красою. Мала довге волосся, ну і звичайно без шкідливих звичок. Біля себе не уявляв дівчини в кричущому, яскравому одязі, але в той же час мріяв, щоб вона одягалася модно, вишукано. Друзі дивувалися, але при розмовах, щоб змінити свою думку, він завжди непохитний. Інколи над цим замислювався, чому так? Та відразу ж себе заспокоював, я правий, як і мама.
Вона вчителька української мови, при спілкуванні, завжди підкреслювала, що одяг багато говорить про характер людини. І сама завжди одягалася зі смаком. Мабуть це йому й передалося, разом з материнським молоком. Його навчили бачити красу природи. Тож він і сподівався, що все має бути відповідним.
Михайло ж - молодий чоловік міцної статури, на обличчі виглядав симпатичним хлопчиськом з сірими очима та русявим волоссям. Одружився, ще до служби в армії, має 3- річну доньку. Коли показував фото дружини й доньки, очі світилися щастям. Вже закривав їх і мріяв живим і здоровим повернутися додому. Дуже любить своє село, працелюбний, тому й не подався у місто, як багато його однокласників. З батьком, ще хлопцем , зібрав власний трактор, який дуже потрібний у господарстві, чи, щось перевезти, чи зорати город. Михайло з дружиною й донькою мешкав у бабусиній хаті, яка залишилася на спадок. Складав гроші, хотів придбати автівку, саме в цей час у військоматі й запропонували скласти контракт.
Нарешті хлопці почули голос диктора, повідомила про відправлення швидкісної електрички з першої колії приміського вокзалу. З рюкзаками за плечима, стрункі, підтягнуті, швидкою ходою, наче в строю, загубилися серед пасажирів .
Біля вагона вже стояло багато пасажирів. Молоденька, білява провідниця, до всіх привітно посміхалася, перевіряла квитки, запрошувала у вагон.
-Ну нарешті , ось наші місця, падай,- звернувся Михайло до друга, хустинкою витирав чоло.
Як кажуть, усі місця відповідно до придбаних квитків зайняті. Електричка набирала швидкість… За вікном миготять стовпи, потяги, згодом будинки. А далі квітучі пагорби й зелені посадки. Інколи й виднілися поля з буряком та соняхом. Електричка злегка погойдувалася, наче запрошувала розслабитися, подрімати. Але інколи, через скло, прямо в очі світили сонячні промені, заважали це зробити.
Їх місця майже серед вагона. Максим присів на середнє місце, крайнє дісталося Михайлу. Трохи уговтавшись, знявши з себе напругу, роздивлялися пасажирів. В їхньому купе три жінки бальзаківського віку й худенький дід. Старий весь час обіймав свій кошик, який тримав на колінах. Кошик накритий чорною рядниною, що він віз в ньому не знати. Але часто кліпав очима, з осторогою позирав на кожного, можна було подумати, що везе щось дуже цінне.
В одному з купе сиділа компанія молодиків, про щось весело розмовляли, вигукували якісь слова, за мить лунав сміх. За годину в вагоні, хоча й вікна відчинені, але стало доволі душно. Михайло нахилився до Максима,
-Ти подивися, он там, через два купе вперед , бачиш яка дівчина славна, трохи засмагла. І все при ній, як кажуть люди. Як тобі така? Здається одна з накращих варіантів. Ну …. та з навушниками, в чорній футболці, білявка, губи такі пишні, як в моєї Надійки. Цікаво, що вона слухає? Помітив, то зведе брови, наче трохи сердита, то вже так мило усміхнеться, немов до сонячного проміння, що раптово потрапить в очі. Шкода, здаля не дуже видно який їх колір. Та напевно світлоока, якби чорні, то відразу б помітив. Здається й без макіяжу, як ти любиш. Але ж мене ти дивуєш,зовсім без макіяжу та одягатися не модно, нині чи й знайдеш таку дівчину!
Максим ліктем, його легенько штовхнув в бік, шепотів,
-Ото, їдеш додому, згадуєш свою кохану дружину, а задивляєшся на інших. Себе накручуєш й мене.
У відповідь тихо,
-Тю,… диви! Що меню не можна прочитати? Це ж я заради тебе друже придивляюся до дівчат. Хоча не близько, але ж сидить обличчям до нас. Може з її купе хтось вийде, підемо присядемо біля неї, слово за слово та й познайомишся.
--Ну ти, як кіт на сметану позираєш, наче шукаєш для себе, чи хочеш пофліртувати? Думаю- тобі пора вгамуватися.
- Та ну тебе, ти подивися в чому зараз одягнені, в топиках, в шортиках, що тебе не приваблюють оголені плечики дівчат?
Максим розсердився, почервонів,
-Ну досить шепотіти!
Ледь задерши голову, схилився на спинку сидіння, вдавав, що хоче задрімати. Сам же тишком – нишком привідкривав очі, позирав на оточуючих. І сам здивувався, коли його погляд зупинився на тій самій дівчині. І чому надмірно зацікавився нею? Очі бігали довкола і знову поверталися до неї.
Правда, в дівчини не коса, як йому хотілося б, але волосся торкалося пишних грудей. Відразу догнала думка; справді нічого личко й футболка гарно прилягає на тілі, добре, що виріз невеликий. Боявся, що вона помітить його погляд, намагався задрімати, але марно.
По станції Козятин вийшло багатенько пасажирів. В купе - з ними залишилася одна жінка, яка майже всю дорогу дрімала, час від часу клювала носом. Хлопці з пляшок пили мінеральну воду, тож справді в вагоні було дуже жарко. Звичайно коли за вікном температура плюс тридцять два градуса, за яку вже температуру можна говорити у вагоні. Але сидіти вже було зручніше. Михайло присів біля вікна, обома руками, ззаду за плечі, обійняв друга, прихилив до себе,
-Приляж на мене. Бачиш вже пів дороги проїхали.
І знову зашепотів над самим вухом,
- Подивися, з її купе двоє вийшли. Може пересядемо?
- Ну, як це ти уявляєш? Ні ! Я хочу побачити її стан, сидячи ж не зрозуміти який має зріст, чи куца, як та Фенька в гуморесці Павла Глазового. Чи не злякає нас? Можливо, як жердина, чого доброго виша на цілу голову. А в чому одягнена окрім футболки - в шортах, чи бріджах? А можливо й справді в в спідниці, як годиться дівчині.
- Ну ти даєш! В якому віці живеш? Он моя Надійка, майже все літо вдома в шортах. А чого й ні? Коли так спекотно та й мені любо подивитися на її ніжки.
- Я бачу, ти ніяк не дочекаєся , коли вже будеш вдома. Ото кров грає!
- Тю! - Михайло, аж зайорзався на місці, продовжив,
- Може ти ще хлопчик ніким нецілований, чи прикидаєшся?
Максим звільнився від його рук, віддинувся на край сидіння. В проході, біля тієї дівчини стояла велика валіза. Не помітив оголених ніг, перевів подих, це вже добре. З - за пасажирки, що сиділа перед нею, було погано видно саме в що; в спідницю, чи в штани одягнена. Але в очі кинувся клаптик тканини синього кольору. Напевно десь відпочивала, зробив висновки. Цікаво… їде сама. Це рідкість, щоб красуня й сама, а може відшила кавалера, чи хтось буде зустрічати. В голові рій думок; що взяти й ризикнути? Гарна панночка, може мене не відшиє, їдемо в одному напрямку, значить їде кудись недалеко. Ото було б добре, якби до Гнівані. Ну гаразд, немов умовляв себе, як ще раз Михайло запропонує, то так і буде - або пан, або пропав, ризикну.
Раптово, у вагон зайшов чоловік кремезної статури. Його їдючий, дзвінкий голос сполохав пасажирів. Він озвучував назву товару і його ціну, придивлявся до пасажирів, пропонував придбати. В руках тримав ліхтар, батарейки, набір голок, серветки, ще дещо.
-Ой, нічого в нас не змінилося,- дивлячись на чоловіка- продавця, сказав Михайло й продовжив, - Коли буде порядок і не знати.
-Виживають люди, а що робити, не всі ж підуть на передову, більшість хочуть миру, спокою.
- То що, цей крикун пройде в кінець вагона, пересядемо до неї? Знаєш, як у нас кажуть; попит не вдарить в ніс. Та й ми ж з тобою тепер, як брати, країну від ворога разом захищали, я поганого не пораджу.
- Ну гаразд. Тільки відразу не гони коні. Не тисни на мене. Я сам поближче придивлюся , там і вирішу знайомитися чи ні.
-Ну добре – добре, буду мовчати, як риба.
Хлопці, в руках тримали рюкзаки, хотіли підійматися з місць. Слідили за чоловіком з товаром, як несподівано йому назустріч й вже за мить оминувши його, поспішала повна жінка, років сорока п`яти. В руках несла велику клітчасту сумку, посміхалася, привітним, лагідним голосом пропонувала морозиво. Вона стояла біля другого купе з початку вагона, пасажири закопошилися, передавали гроші і вже за кілька секунд, взявши в руки морозиво, дякували. Максим помітив, як та білявка, діставши з сумочки гроші привстала з місця, направилася до жінки з морозивом. Від здивування, ледь щелепа не відвалилася, скривився наче жував цілий лимон. Зхрестивши руки, приклав до плечей,
-Оце так облом.
Михайло відразу не зміг зрозуміти в чому справа. Дівчина - в жінки брала морозиво й саме розвернулася намірилася йти, присісти на своє місце. Вона була одягнена в розірвані джинси. Михайло не стримався, долонею закрив нижню частину обличчя, щоб не привернути уваги, ледь стримував сміх,
-Оце прорвало, так прорвало. Джинси ніби пожовані конем. Оце так мода, хай йому грець! О, біс в ребро, ну хай би там трохи, а це ж…
Максим різко взявся за плече друга, відпихнув його від вікна, пересів на його місце,
-О ні, вибач, це не мій варіант! Ну хай би вдома так колись одяглася, а це ж між людей, ні - ні. На жаль, що модно, то не завжди красиво!
За вікном мерехтіли дерева… . В його в очах розчарування, на обличчі скули ходили ходором, чоло покрилося потом. Але ж така славна! І навіщо себе так паплюжити?!
Михайло, хоч і почервонів, але принишк, як миша. Джмелина думка- звичайно моя б дружина так не одяглася, тож нині краще промовчати.
По відношенню один до одного, через розбіжності у поглядах, вони уже давно так поводилися. Навіщо ятрити душі. Адже служба у війську далася взнаки, за ці два роки, багато чого навчилися.
Електричка - вкотре зупинилася та через пару хвилин знову набирала швидкість. Їх серця втішала думка про зустріч з рідними. Утомлені, але щасливі поверталися додому.
13.07.2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907429
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.03.2021
автор: Ніна Незламна