Молода дівчина йшла по вулиці. Великі, важкі сльози котилися по її щоках. А вона йшла вулицею міста не помічаючи ні своїх сліз, ні сторонніх людей, які здивовано поглядали на неї. Іноді вона витирала своє обличчя долонями, через що її щічки ставали ще бруднішими від розмазаної туші, а набряклі від сліз очі ставали ще більш червоними від потоку нових, солоних сліз.
- Тільки у найжахливіші хвилини свого життя жінка може дозволити собі таку байдужу неохайність до своїх щічок та очей, - сумно зітхаючи думали деякі перехожі. Дехто з них зупинявся і співчутливо або здивовано дивився на неї, але ні співчутливих, ні здивованих поглядів перехожих дівчина теж не помічала, тому що її очі заповнило напівпрозоре марево сліз, а сказати щось сердечне, заспокійливе їй ніхто не наважувався, або не мав часу на таку дрібницю. Вона пройшла повз бібліотеку та вийшла до Європейської площі. Біля площі дівчина знову витерла свої очі, роздивилася навколо себе і усвідомивши куди вона зайшла, повернула праворуч на широкі сходи, які вели на один з майданчиків, який шанобливо запрошував усіх бажаючих завітати на схили Дніпра. З висоти мовчазних круч перехожі мали змогу насолоджуватися красою та величчю сивого Дніпра. Вони обережно доторкалися своїми щасливими поглядами до картин безмежної, осяяної сонцем, небесної блакиті і з висоти мовчазних круч бачили, як могутні, сині хвилі міцно з’єднували два далеких берега та всю українську землю, яка розстелялася від одного краю обрію до іншого. Подив та повага заполоняли їхні втомлені та виснажені серця, вони вдихали п’янке повітря, наповнене величчю безмежного простору та солодкими пахощами волі та слави і ставали сильнішими та кращими ніж були. Зажурена, молода дівчина саме в цю хвилину не бажала становитися ні сильнішою, ні кращою, її гіркі, солоні сльози падали на Дніпрові схили і обпікали мовчазну землю. Легка, біла блузка дівчини трішки забруднилася, але ця неприємність її не турбувала, напевно тому, що вона цього забруднення, крізь важкі сльози, не побачила. Потерті джинси, маленька, темна сумочка та білі невеличкі кросівки довершували її вбрання. Струнку дівочу постать з вузькою талією проводжали зацікавлені погляди. На кручах з її темним волоссям почав бавитися теплий вітер, але їй було не до жартів, вона змахувала рукою, проганяючи надокучливий вітер і поволі йшла далі. Дівчина пройшла повз Літній театр, оминула оглядовий майданчик і пішла у напрямку Мосту Закоханих. На відстані семи кроків за нею йшов молодий хлопець. Він був вдягнений у світлі легкі штани, сіру футболку та легкі сандалі. Звали його Володимир, він від самої Філармонії поволі йшов за дівчиною збираючись підійти до неї та заспокоїти її, але не наважувався, через гіркі сльози, які безперестанно лилися по її щоках, адже ті сльози незнайома людина ні висушити, ні витерти не мала права. Коли дівчина ступила на Міст Закоханих у хлопця щось йойкнуло у грудях. Володимир пригадав сумну історію цього мосту і його серце шалено закалатало, він не роздумуючи прискорив свої тихі кроки. Дійшовши до середини мосту дівчина зупинилася і раптом схопилася однією рукою за металеве поруччя! Проте Володимир вже був у неї за спиною, він миттєво взяв дівчину за ліву руку і лагідно та впевнено сказав їй:
- Не лякайся, ти не впадеш, я тебе міцно тримаю. Не турбуйся, не тремти, я тобі допоможу. Дівчина підкорилася ніжному, м’якому, чоловічому голосу і повільно пішла поряд з Володимиром Мостом Закоханих. Вона опиралася на його руку і навіть не намагалася вириватися. І тільки на протилежній стороні глибокої прірви, коли вони закінчили свій перехід через вузький міст і відійшли від нього, і дівчина поволі почала приходити в себе, хлопець сказав їй декілька речень, які їй здалися незрозумілими та дуже дивними:
- Життя нам дається тільки один раз, його треба берегти. І яке б горе нас не спіткало розумна людина ніколи не дозволить собі кидатися з високого мосту у глибоку прірву чи то через нерозділене кохання, чи то через проблеми з навчанням, чи через якусь іншу біду. Божевільні люди, люди у яких розуму немає зовсім навмисно себе не вбивають! Виходить, що ці божевільні люди розумніші за розумних людей, яким набридло життя. А ти така молода та вродлива. Самогубство - це великий гріх.
Дівчина мовчала, здавалося, що вона намагалася зрозуміти сказане чи розшукувала необхідні слова для свого виправдання, але вона розглядала симпатичного хлопця, який допоміг їй у страшну хвилину, коли у неї підкосилися ноги, і вона злякавшись почала тремтіти від одного необережного погляду спрямованого нею у глибоке та жахливе дно провалля. Вона повільно кліпнула своїми великими очима, ніжно всміхнулася йому і відповіла:
- Я не збиралася закінчувати своє життя самогубством, я здатна боротися з чорними смужками на стежці моєї долі, але не такими безглуздими та безжальними до себе діями. У мене запаморочилася голова, в очах танцювали якісь дивні, маленькі, яскраві зірочки, напевно від висоти та нервового потрясіння. Але я вдячна тобі за те, що ти мені допоміг, за те, що ти не роздумуючи кинувся рятувати життя незнайомій людині. Ти небайдужий, хоробрий і добрий. У мене в автобусі вкрали з сумочки всі гроші, а потім до мене причепилися контролери та вимагали, щоб я заплатила їм штраф, вони мучили мене цілу годину. Тільки тому я плакала. У мене навіть думки такої не було, що через цю прикру неприємність неодмінно треба кинутися з цього мосту у прірву.
- Тоді вибач мене, напевно я тебе образив своїми незграбними докорами. Це добре, що я помилився і я радий, що ти почала посміхатися, - радісно сказав хлопчина, - мене звуть Володимир, а як звуть тебе? Дізнавшись що дівчину звуть Олена хлопець запропонував їй сісти на дерев’яну лаву, дістав з невеличкої сумки вологі серветки і дав їх Олені щоб вона витерла свої щічки. Олена взяла серветки, але її руки зовсім не слухалася, вони стали важкими та чужими і ще більше розмазували бруд. Помітивши це Володимир взяв з її руки серветку та ніжно і обережно почав витирати з дівочих щічок залишки журби. Олена довірилася цьому незнайомому хлопцю, адже він тільки що намагався врятувати її життя, тому про щічки можна було не турбуватися. Журба, сльози та образи контролерів повільно зникали з її спогадів разом з брудом, який Володимир обережно стирав з її щічок і Олена почала думати про те, що після чорної смужки у неї обов’язково почнеться біла смужка, і ця смужка обов’язково буде широкою та довгою, як саме життя. Свої радісні роздуми дівчина доповнювала ніжними посмішками, які так сподобалися Володимиру. Вони ще хвилин п’ятнадцять сиділи розмовляючи на дерев’яній лаві, а потім взявшись за руки пішли розшукувати кафе з гарячою, запашною кавою, без якої жодна зустріч, жодне знайомство вважається прохолодним або безсоромно змарнованим. Затінок кафе надовго заховав Олену та Володимира від допитливих поглядів цікавих перехожих і тільки коли темна ніч дозволила засвітити на вулиці сріблясті ліхтарі до кафе під’їхало таксі. В замовлене таксі сіла дівчина, вдягнена у білу блузку і хлопець вдягнений у сіру футболку. Володимир поїхав проводжати додому усміхнену та щасливу Олену, а дорогою вони домовилися зустрітися завтра знову біля Київської Філармонії для того, щоб з усіх майданчиків оглянути красу та велич сивого Дніпра та разом роздивитися - невже й справді таким глибоким та жахливим виглядає дно прірви з того дивного, чарівного Мосту Закоханих?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907163
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.03.2021
автор: Ерох2