Людина без жодних рис проходила завжди повз,
щоранку в той самий час з-за рогу і далі вниз.
Людину без жодних рис я слухала, як прогноз:
якщо на відході чхне – чекати службових криз.
Я знала її ходу і мірку широких пліч.
Я вивчила кут руки, що хвацько бере рюкзак.
Я бачила, з ким стоїть, коли заступає ніч
і чула потужний рик, мов зграю веде вожак.
Людину без жодних рис від мене ховав картуз,
під чорним його крилом чорніла очей діра.
Я вічно з обличчям ниць, мов випав з колоди туз,
здибала цей хід чорнот, на тім і кінчалась гра.
Людина без жодних рис кусала мої шляхи,
втинала мої стежки, вминала мою стопу.
Як зодчий нових істот брела між старі цехи,
допоки навпроти я вдавала впритул сліпу.
Мені до снаги слова і всі ритуали двох,
що спрощують суть речей, пом'якшують душ тертя,
та те, що вгамує дух – спричинить переполох
й протест у моїм нутрі, що з вектором на чуття.
Та от, грозового дня з нашестям дощів, плащів –
мій погляд зустрів чужий, що цілився, наче спис.
І він перерізав нить, опору думок-плющів,
котрі цінували лиш людину без жодних рис.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906744
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.03.2021
автор: шепт