Вона потерпала від ворожої шаблі,
Вмиваючись кров‘ю своїх рідних синів,
Її катували, над нею знущались,
А вона все прощала своїх ворогів.
Коли її били, вона підіймалась,
І кожного разу вставала з колін,
Бридким своїм зрадникам
В обличчя сміялась,
Коли захлиналась навіть болем своїм.
Вона непереможна,
вона нездоланна,
Її зламані крила
Завжди відростають.
Моя Україно, я тебе кохаю,
І кохання щирішого в світі не знають.
І я вдячна усім,
Хто повз біль і страждання,
Породжував в душах надію і віру,
Хто своїми рядками,
Міцними словами
Здобув нам і волю, і єдність, і силу.
Коли від сліз боліли очі,
Від голоду пухли кінцівки,
Коли, здавалось, хтось наврочив,
А замість спогадів уривки,
Коли ховали матері
Синів своїх у чистім полі,
Що помирали, не зробивши
Навіть ковтка тієї волі,
Коли вмирали без надії,
Що хоч в дітей здійсняться мрії,
Єдиним порятунком душ
Ставало їхнєє мистецтво,
Що сповнювало хворе серце,
Здіймалось птахом над Дніпром
І облітало всю країну,
І в ту лихую, злу годину,
Кликало стати всіх гуртом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906425
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.02.2021
автор: Марія Безродна