(Культуромовний етюд)
За вікном стрімко лився дощ. Час від часу небо пронизувала яскрава блискавиця, що освітлювала кімнату. Орися, закутавшись у ковдру, дивилася то на старе трюмо, то на одновухого зайця, що чатував біля дверей. Почувся шалений гуркіт і знову кімната засяяла. "Коли гримить, – згадувала дівчинка слова бабусі Ніни, – то так бозя гнівається на поганих діток". Орися ніяк не могла второпати, як у таку негоду її брат може солодко сопіти, лежачи на м'яких свіжих перинах.
– Миросю... Миросю!.. Та Миросю, прокинься! – тихо гукала дівчинка, обійнявши маленькими руками білосніжну подýшку.
– Ну що вже? Що?.. Дай поспати... – бурмотів під ніс хлопець, занурюючи носа в ковдру.
– Миросю... Не можу я спати. Не можу, розумієш? – мовила дівчинка та підсунулася на край ліжка. Раптом знову гримнуло. Малеча здригнулася.
– Орисю, не розумію. Дай поспати, а? – бубнів хлопець, перевертаючись на інший бік.
– Ну Миросю! – сказала дівчинка та сіла скраєчку на ліжку брата. – От скажи, як тобі вдається спати?
– Ай, та ну тебе! Отако: лягаєш і... І... Засинаєш! Зрозуміла? Усе, дай поспати... – схмурив брови хлопець.
– Я намагалася, – зітхнула дівчинка. – Але щоразу до мене приходять страшні картини. Являється мені то чубатий сивий дід із палицею, то бурхлива синя ріка, що затягує в полон усіляких барвистих рибок і...
– Орисю! Ну... Ну... Намагайся не думати про погане. Уяви собі гарненький дзвінкий потічок. Хоча би той, що бачили недавно в лісі, пам'ятаєш? – звернувся Мирось до сестри. Йому було шкода дівчини, хоч і сам волів би зараз знову поринути у солодкий сон. – Згадай, як яскраво тоді світило сонце, пестило твої рум'яні щічки своїм теплом, мимовільний легіт задавав ритму зеленим дубовим листочкам, а з гілки на гілку переплигували горобчики, – хлопець солодко позіхнув та поглянув сонними очима на Орисю.
– Гаразд, зараз спробую, – мовила дівчинка та попленталась до свого ліжка.
Орися накрилася ковдрою та почала уявляти нещодавню прогулянку до лісу. Тоді вони з бабусею та Миросем ходили збирати ягоди та всілякі трави. Було вже по обіді. Сонце палило не на жарт, проте варто було зійти з поля в діброву, як тебе огортала приємна прохолода. На блакитному небі, здавалось, якийсь дивак роздавав цукрову вату, а... Знову гримнуло. Орися здригнулася та хутко підбігла до братового ліжка.
– Миросю! – штурхнула дівчинка брата.
– Що?..
– Я закрила очі... Уявила і небо, і ліс, а заснути всеодно не можу... – зітхнула Орися.
– Що ти зробила? – зацікавлено поглянув Мирось на сестру.
– Ну як що? Кажу ж, я закрила очі і...
– Моя ти хороша!.. – усміхнувся хлопець та погладив Орисю по голівці. – Для того, аби тобі снилися яскраві та солодкі сни, спробуй заплющити очі. За-плю-щи-ти, зрозуміла?
– Заплющити очі... – задумалася дівчинка.
Уже за кілька хвилин вони обоє поринули у барвисті сни. А за вікном, здається, негода почала вщухати.
Запам'ятайте: якщо хочете бачити яскраві сни – заплющуйте свої оченята. У жодному разі не закривайте.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905953
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.02.2021
автор: Гарніцька Анастасія