[b]З[/b]аходить сонце, вже лягає спати,
[b]Е[/b]нергію зібравши з володінь,
[b]М[/b]алює вітер стежечку до хати
[b]Л[/b]егенько доторкнувшись поколінь.
[b]Я[/b] подивлюся у безмежність світу,
[b]С[/b]хилюсь тихенько низько до трави,
[b]Т[/b]ак хвилювання донеслося з квіту,
[b]О[/b]х, як же важко дихають луги.
[b]Г[/b]роза збирає вже усі жахіття,
[b]Н[/b]ахмурилися хмари в небесах,
[b]А[/b] там вдалі де пройдені століття
[b]Л[/b]евада плаче, нібито душа.
[b]А[/b], як безвихідь крає моє серце,
[b]Б[/b]оюсь, що вже немає вороття,
[b]О[/b]роговівше в зарослях озерце
[b]Л[/b]озу ховає ніжно, мов дитя.
[b]І[/b] наче, як поранена пташина
[b]С[/b]хилилася низенько, як душа,
[b]Н[/b]езнає, що замріяна долина
[b]О[/b]х, як страждає та втрача життя.
[b]І[/b] у світах, шукавши співчуття,
[b]С[/b]тараюсь бути сильною та марно,
[b]У[/b] сутінках похмурого життя
[b]М[/b]олитву повторити може варто.
[b]Н[/b]езнаю, а чи буде вороття,
[b]О[/b]х, як чекає зранена душа.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905799
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.02.2021
автор: Наталі Косенко - Пурик