Якось, коли на кутку гриміло весілля, вешталося вигонцем багато людей, хрипіли колонки посилюючи музику кінця вісімдесятих, мені пощастило побувати на такому дійстві. Поблизу таке траплялося не часто, адже молоді було не багато, були діти, яким під вінець ще не скоро, і дорослі – які своє весілля вже відгуляли давно.
У Михайленків свайбилося. Женили сина. Я весь процес мотала на вус зі свого двору. То як молоді хлопці збиралися під двором, то як придане привезли, як сигналили машини коли їхали за молодою. На записуванні в клубі я теж була, а коли повернулася додому, то наші пішли на свадьбу, а ми з бабусею Катею лишилися дома господарювать.
Хоч дітвори біля шопи було повно, але я сама туди йти не наважувалася, та і батьки казали: « що тобі там робить, в миски заглядать?» Так би все і тривало, але до нашого двору перекотився клубок куткової дітвори з велосипедами, і без. Хтось пережовував весільну їжу, яку винесли батьки для своїх чад із-за столу, хтось поспішав вернутися щоб встигнути подивитися на якийсь із обрядів, когось вже кликали батьки. Так і я долучившись до цього дитячого кордебалету перекочувала до весільного двору.
Все було добре, то гралися в хованки, то у квача, але коли всі виходили з-за столу танцювати мене побачила мама. Надворі вже було майже темно і вона веліла нікуди не відходить і ні в яку шкоду не лізти. Знайомі і не знайомі люди у гарному вбранні веселому настрої утворили коло і натхненно гарцювали у дворі здіймаючи пил високо вгору. Поки танцювали повільний танець, ми з іншими дітьми слідкували: хто на кого дивиться, хто до кого тулиться, аж тут відбулось щось дивне. Між звуками медляк,а який крутила касета в старому «Маяку» я почула звуки протяжні і сильні. Вмить по шкірі пробігли мурашки і волосся стало дибом і я швидко пішла в шопу на звук.
У шопі було мало людей. Скраю столу дядьки різалися в козла, куховарки збирали порожній посуд, та носили нові страви, а далі сиділи бабусі і дідусі, які так співали, що в мене аж сльози текли. Їх пісні були такими тужливими і протяжними зовсім не схожі на те «гоп-ца-ца» під що танцювали свайбани. Я роздзявила рота і слухала то українські то російські, але як вони співали! Здавалося, що це артисти, які щодня влаштовують репетиції і гастролюють по світу. Вони не забували слів, тягли і басували так, наче хвилі перекочувалися і від вібрації в душі теж все переверталося. Уже мене не цікавили дитячі забави, бо я поринула в музику, сіла поруч на лаві застеленій новою дорожкою і слухала й слухала. Дід Павло і баба Мотя Булавинці, Любинко спершись на бубон, ще якісь незнайомі співаки звучали навіть краще ніж артисти, які недавно приїздили до нас в клуб виступати. До них підсіла мама, Тьотя Тоня з тьотею Ніною і теж щось заспівали. Потім мене мама потягла додому, бо вже було пізно. Всю дорогу я слухала ті співи, і навіть коли вже лягала спати прислухалася до звуків, що долинали у кватирку.
Наступного дня я мучила маму, щоб вона зі мною заспівала красиву пісню, яку я вчора почула. А вона не могла второпати що я мугичу, бо слів цієї пісні вона не знала і лише вчора почула.
Знавцем місцевих старовинних пісень і володаркою сильного народного голосу була наша сусідка – баба Мотя, і я просила маму, щоб вона запитала у баби Моті, як же співається та пісня. Спочатку мамі було ніколи, а потім баба Мотя захворіла і їй було не до цього. Десь через півроку ввечері бабуся вдягалася в новий одяг, запнула квітчастий платок взяла пирогів з потрошком і збиралася йти провідувать куму. Кума – це баба Мотя і я не могла впустити шансу і не записати пісню.
Коли ми прийшли в гості, я сиділа мовчки, як води в рота набрала і тільки слухала про що говорили бабусі. Потім бабуся Галя каже: «Так розказуй, чого тобі хотілося до баби Моті?» Мені було соромно, але я все ж попросила, щоб вона мені переписала пісню, яку я чула літом на свадьбі.
На той час рука в баби Моті не працювала і писати вона не могла, тому сказала: «Як хочеш – пиши». Хоч я вже ходила в перший клас і всі букви знала, але пісні, а тим більше довгої такої ніколи не писала, але прийшлося.
Мені дали подвійний листок в лінійку, червоний олівець і почалося. До цього я писали лише в зошиті в косу лінію закарлючки, літери і короткі слова, а тут такі широкі лінійки та і букви мої були такими «горобцями», що вміщувалося по слову на рядок. Спочатку виводила каліграфічними писаними, потім вже якими виходило, далі пішли друковані літери, ще пізніше не вистачило аркуша, тому мені подали шматок шпалер навиворіт. Робота була дуже копітка, по сто разів мені повторювали кожне слово, я побила по п’ять помилок в ньому, але все ж з горем пополам записала. Бабуся Галя ледве не заснула, коли чекала малу писаршу, щоб йти додому. Наостанок я ще попросила заспівати пісню, щоб не забути мелодію.
Вдома більше тижня розшифровували з мамою мої ієрогліфи, дещо підказувала бабуся, адже вона запам’ятала майже напам’ять, коли мені диктували. Вже дуже скоро, на одному з концертів ми з мамою все ж заспівали пісню «Над широкой рекой», яку я так вчасно здобула в ході пісенної експедиції. Баба Мотя вже не чула нашого виконання, бо ходити концерти не було здоров’я, та і прожила вона після того небагато, але пісня записана колись давно живе і до цього часу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905298
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.02.2021
автор: Інна Рубан-Оленіч