Довершеність лаконізму


[b]Світлана  Моренець[/b]
[i][b]«Краплини  смутку  і  краси»  [/b][/i]
   [i]  (Хоку)[/i]
Кременчук
[u]Видавництво  «Novabook»[/u]
[u][b]2020[/b][/u]

Об’єм  –  96  сторінок
Тираж  –  зовсім  маленький

Сьогодні  16.02.21  отримав  «Новою  Поштою»  декілька  екземплярів  збірки  поетичних  мініатюр-хоку  «Краплини  смутку  і  краси».  Хочу  щиро  привітати  автора  Світлану  Моренець  з  цією  знаменною  для  її  творчості  подією.
Книжечка  невеликого  (карманного  )  формату  10  х15см  в  твердій  ламінованій  палітурці  на  цупкому  папері.  На  правій  сторінці  кожного  розвороту  книжечки  розміщено  хоку,  на  лівій  -  в  настроях  даної  мініатюри  радує  око  рисунок.  Художниця  Ірина  Залюбовська  з  великою  любов’ю  оформила  книжку    майстерною  графікою  –  дивовижний  мікст  східної  стилізації  і  української  народної  традиції.

[b]1.[/b]
Хоку  –  це  незрівняне,  невловиме  почуття  з  безлічі  відтінків  і  станів,  перенесених  в  коротку  і  легку  фразу,  в  тривірш-картину,  що  змальовує  його.  Оцінити    наскільки  ці  вірші  доладні  і  піднесені,  можуть  лише  дуже  чуттєві  і  витончені  натури,  яким,  до  того  ж,  властива  спостережливість.
Хоку  –  унікальний  жанр    поезії,  що  фіксує  в  собі  лише  одну  митттєвість.  Перший  рядок  вірша  надає  початкову  інформацію,  дозволяє  уявити,  про  що  піде  мова  далі,  другий  розкриває  сенс  першого,  а  треій  є  несподіваним  висновком  всього  твору  і  надає  віршу  особливий  колорит.
  З  VII  і  до  кінця  IX  століття  серед  японської  аристократії  культивувалася    поезія  Кансі  (японською  漢詩)  —  вірші,  написані  японськими  поетами  китайською  мовою.  Серед  простого  люду  популярними  були  Сі  (  Ши  )  (詩)  –  римовані  вірші  пісенного  типу  написані  класичною  китайською  мовою,  в  основі  яких  лежали  народні  мелодії.
Але  вже  в  період    Хей'ан  (яп.  平安時代)  (794–1185)  виник  середньовічний  поетичний  жанр  Вака  (яп.  和  歌,  буквально    «Японська  пісня»),  в  якому  неримовані  вірші  вже    писалися  класичною  японською  мовою.
Вака    традиційно  поділяється  на  два  великих  підвида:
– Танка  (яп.  短歌)  (коротка  пісня),
– Тьока  або  Нагау́та  (яп.  長歌)  (довга  пісня).  
Танка—    це  неримований  31-складовий  п'ятивірш,  в  якому  чергуються  п'яти-  та  семискладові  рядки  (5—7—5—7—7).  З  тих  давніх  часів  і  дотепер  танка  культивується,  як  основна  форма  японської  національної  поезії.
В  XV-XVI  ст.  став  модним  ще  один  жанр  японської  поезії  –    Ренга  (яп.  連  歌,  букв.  «Спільна  поетична  творчість»).  Ренга  складалася  щонайменше  з  двох  міні-строф.  Перша  строфа  (перша  половина  танка)  –  Хо́ку  (Хокку)  (яп.  発句)–три  рядки  –  17  складів  –  (5+7+5)  відкривала  ренгу.  Друга  строфа  (друга  половина  танка)  –  Агеку  –  містила    два  рядки  –14  складів  –  (7+7),  які  завершували  вірш.  Зазвичай,  перша  строфа  змальовувала  образ  природи,  а  друга  -  почуття  чи  відчуття,  яке  викликає  цей  образ.  Або  навпаки.  У  створенні  ренга  брало  участь  кілька  поетів  (частіше  двоє-троє),  кожен  по  черзі  складав  свою  строфу  суголосну  до  образів  попередньої  строфи.  Іноді  виходив  ланцюг  строф  по  формі  танка,  довжиною  до  декількох  десятків,  сотень,  а  то  і  в  тисячу  строф.  Мистецтво  «нанизування  строф»  підпорядковувалося  суворим  канонам  і  правилам.
Оскільки  від  найперших  рядків  (хоку)  часто  залежало,  якою  буде  вся  ренга,  їх  ретельно  готували  заздалегідь.  
Хоку  демократизувала  японську  поезію,  звільнивши  поетичну  творчість  від  правил  і  впливу  героїчного  і  придворного  епосу.
Поступово  хоку  виокремилось  в  окремий  жанр  –  Ха́йку  (яп.  俳句).  Утворився    ряд  шкіл  і  направлень  хайку.  Наприклад,  «Кофу»  —  «давня  школа»,  пов'язана  з  іменем  Мацунаги  Тейтоку,  школа  Нісіями  Соїна,  школа  «Сьофу»  —  «достеменна  школа»,  де  найпомітнішою  постаттю  був  Мацуо  Басьо,  котрий  все  життя  присвятив  реформуванню  хоку.  Кожен  з  корифеїв  хайку  вносив  в  цей  жанр  щось  своє.  Різні  школи  пропонували  свої  канони  і  правила  створення  хоку.

[b]2.[/b]
Мацуо  Басьо  старався  досягти  того,  щоб  суб'єктивний  ліризм  в  поезії  поступився  безпосередньому  зображенню  природи.
Він  запропонував  декілька  правил  написання  гарного  хайку:
[b]Карумі[/b]  —легкість  зображення  серйозних  речей;  це  простота,  природність  і  переконливість,  що  виникають  на  всіх  етапах  віршування;
[b]Сабі[/b]  —  зосередженість,  спокійна  радість  самотності,  смирення  з  приводу  незворотного  плину  часу,  краса  аскетичного  смутку,  покірність,  скромність;
[b]Вабі  [/b]—  одна  з  основних  категорій  традиційної  японської  естетики,  в  якій  передана  ідея  внутрішнього  благородства  і  краси,  які  ховаються  за  зовнішньою  простотою  і  непомітністю.  Вабі  –  естетика  простого,  невигадливого,  позбавленого  будь-якої  манірності  і  ефекту  -  філософська  чарівність  простоти,  перевага  внутрішньої  витонченості  речей  над    зовнішньою  пишністю;
[b]Сіфі  [/b]—  відчування  і  усвідомлення  гармонії  прекрасного;
[b]Наусомі[/b]  —  максимальна  глибина  проникнення  в  матеріал;
[b]Фуекі-рюко[/b]  —  це  сприйняття  сталості  і  непорушності  вічного  в  швидкоплинному,  безперервно  мінливому  світі;
[b]Сібум[/b]і  -  терпка  гіркота  пережитих  миттєвостей.  Асоціюється  з  в'язким  смаком,  подібного  хурмі  –  на  противагу  солодкавому.  Характеризує  глибину,  простоту,  внутрішню  силу  на  відміну  від  красивості,  прилизаності.  Це  не  краса  взагалі,  а  краса,  притаманна  призначенню  даного  предмета,  а  також  матеріалу,  з  якого  він  зроблений.
Якогось  єдиного  канону  чи  рекомендації  по  написанню  хоку  не  існує.  Кожен,  хто  хоче  спробувати  свої  сили  в  цьому  жанрі  намагається  творити  згідно  своїх    естетичних  прагнень  і  смаків.  Все  ж,  згадаємо  найхарактерніші  риси  і  особливості  жанру  хайку.  
[b]Лаконічність[/b]  –  головний  принцип  хоку.  Текст  стискається  максимально,  наскільки  це  взагалі  можливо.  Зайві  слова  видаляються  безжально,  залишаються  лише  ті  слова,  без  яких  втрачається  сенс  твору.  Потрібно  сказати  багато,  висловити  всі  свої  почуття,  застосовуючи  мінімум  слів.  (А  це  чи  не  основне  визначення  будь-якого  мистецтва  «Уміння  досягти    максимуму  вражень  при  мінімумі  засобів»).
[b]Фіксація  миті[/b]  –  найчастіше  хоку  пишуть  в  теперішньому  часі:  автор  записує  свої  безпосередні  враження,  переживання  від  щойно  побаченого  чи  почутого.
[b]Простота[/b]  –  камерність,  відсутність  глобальності,  масштабності.  
[b]Самодостатність[/b]  –  незважаючи  на  аскетичний  зміст,  мініатюрний  вірш  є  повністю  завершеним,  немає  необхідності  що-небудь  додати.  Хайку  –  це  вихоплений  момент  життя,  емоційно  сприйнятий  його  автором.  До  і  після  –відсутні,  хоча  і  легко  вгадуються.
[b]Контрастність[/b]  –  образів,  подій,  фраз.  Живе  може  сусідити  з  мертвим,  швидке  з  непорушним.  Вміння  людини  протистоїть  силам  природи,  слабке  взаємодіє  з  сильним,  і  тому  подібні  протилежності.  
[b]Невизначеність[/b]  –  здавалося  б,  в  хайку  все  повинно  бути  гранично  виразним  і  чітким,  але  це  не  так.  Найчастіше  сенс  хоку  неоднозначний.  Недомовленість  створюється  свідомо.  Автор  запрошує  читача  самостійно  наповнити  вірш  змістом,  виступити  співавтором  твору.
[b]Вказівка  на  пору  року[/b]  -  для  цього  в  якості  обов'язкового  елемента  використовується  Кіго  (яп.  季語-  «сезонне  слово»).  В  класичному  хоку  центральне  місце  займає  образ  природи,  явно  або  неявно  співвіднесений  з  життям  людини.
Деякі  школи  хоку    вимагали,  щоб  кожен  з  віршованих  рядків  виконував  своє  смислове  навантаження:  наприклад,  таке:    перший  рядок  -  теза,  другий  -  антитеза,  а  третій  -  осяяння  або  катарсис.
Якісь  школи  пропонували  розподілити  функції  між  рядками  по-іншому:  перший  рядок  хоку  відповідає  на  питання  «Що?»,  другий  –  «Де?»,  третій  –    «Коли?»
Хтось  намагався  в  трьох  рядках  змалювати:    «образ  +  думку+  почуття».  
Хтось  з  корифеїв  японської  поезії  особливе  значення  надавав  останньому    рядку,  в  ньому  має  бути  висловлене  "моно-но-аваре",  тобто  "сумні  чари  буття",  якийсь  світлий  смуток.
Хоку  відзначається  філософським  змістом,  високим  ступенем  узагальнення,  однак  вони  не  містять  повчання,  не  мають  прямих  оцінок.
 Тематичні  можливості  хоку  надзвичайно  широкі.  У  трирядковому  віршовому  просторі  автори  виражали  і  стан  природи,  і  найтонші  порухи  душі,  і  особливості  життя.    Та  все  ж,  в  хайку  не  прийнято    писати  про  кохання,  на  політичні,  релігійні  теми.
У  збірниках  хоку  кожен  вірш  найчастіше  розміщується  на  окремій  сторінці.  Це  робиться  для  того,  щоб  читач  зміг  без  поспіху  зосередитись,  вдумливо,  не  поспішаючи,  перейнятися  атмосферою  вірша.

[b]3.[/b]
Аналогів  віршам  хоку  немає  ні  в  одній  поезії  світу.  Пояснюється  це  тим,  що  у  японців  особливий  світогляд,  дуже  автентична  і  самобутня  культура,  інші  принципи  виховання.  По  своїй  натурі  представники  цієї  нації  -  філософи  і  споглядальники.
З  середини  XX  століття  хоку  в  значній  мірі  стало  міжнародним  культурним  явищем,  і  з  японської  поезії  перейшло  до  інших  літератур.  Жанр  отримав  широку  популярність  на  Заході,  особливо  в  англомовних  країнах.  Хоча  кожна  національна  література  створює  свій  власний  варіант  хайку,  тому  що  підпорядковується  поетичній  традиції  і  ритму  своєї  мови.  Притаманні  для  національних    звичаїв    риси  простежуються  в  хоку,  написаних  на  різних  мовах.
По  всьому  світу  створено  безліч  товариств  хайдзинів.  (Хайдзин  (яп.  俳人)  –  поет,  який  пише  хайку.)  Деякі  об'єднання,  такі  як  «Інтернаціональна  асоціація  хайку»,  пропонує  культурні  обміни  між  японськими  та  закордонними  поетами  хайку.
В  багатьох  країнах  виходять  літературні  часописи,  які  публікують  виключно  хоку.  Наприклад,  лише  в  у  південно-східних  країнах  Європи  публікувалися  журнали  —  «Letni  časi»  (Словенія),  «Vrabac»  (Хорватія),  «Haiku  Novine»  (Сербія),  «Albatros»  (Румунія).
Що  стосується  складового  змісту  хайку,  то  до  теперішнього  часу  і  серед  перекладачів,  і  серед  авторів  оригінальних  хоку  на  різних  мовах  прихильники  дотримання    схеми  (5-7-5)  залишилися  в  меншості;  на  загальну  думку  більшості  теоретиків,  єдина  складова  міра  для  хайку  на  різних  мовах  неможлива,  тому  що  мови  значно  відрізняються  одна  від  одної  середньою  довжиною  слів  і,  отже,  інформаційною  ємністю  однакової  кількості  складів.  Сучасні  хайку,  написані  на  європейських  мовах,  зазвичай,  коротші  17  складів  (особливо  англомовні),  тоді  як  слов’яномовні  хайку  можуть  бути  навіть  довшими.
Строфожанр  хоку  привертав  увагу  й  українських  майстрів  слова,  як  поетів,  так    і  перекладачів  (приміром,  В.  Коломієць,  М.  Ревакович,  Ю.Гундарєв.,  М.  Лукаш,  І.Бондаренко,  О.Потурай,  В.Вербич,  В.Слапчук,  В.Простопчук),  які  вбачали  в  його  лаконічній  формі  можливість  точного  вираження  ліричного  настрою.  Дехто  з  українських  поетів    пише  трьохрядкові  мінімістичні  верлібри,  називаючи  їх  хоку.  Є  поети,  які  вважають,  що  українській,  і  загалом  слов’янській,  поетиці  органічно  притаманна  рима.  І  тому  пропонують  писати  римовані  хоку,  які  вже  охрестили  «музичними».  

[b]4.[/b]
У  1970-ті  роки  американський  перекладач  хайку  Хіроакі  Сато  запропонував  записувати  переклади  хайку  як  моновірші,  бо  справжнє  японське  хайку  являє  собою  17  складів,  які  утворюють  одну  колонку  ієрогліфів.  Канадський  поет  і  теоретик  Кларенс  Мацуо-Аллар  заявив,  що  і  оригінальні  хайку,  створювані  на  західних  мовах,  повинні  бути  однорядковими.  Та  все  ж  особливими  розділовими  словами  —  кіредзі  (яп.  切れ字,  «ріжуче  слово»)  –  текст  хайку  ділиться  у  відношенні  2:1  —  або  на  5-му  складі,  або  на  12-му.  Але  в  західній  літературі  функцію  кіредзі  виконують  розділові  знаки,  і  тому  закріпилася  форма  хоку,  як  тривірш  складової  структури  5-7-5.
Наведу  декілька  варіантів  перекладу  найвідомішого  хоку  Мацуо  Басьо,  яке  дуже  часто  згадують.
Оригінал:
かれ朶に烏の  とまりけり  秋の暮
В  українській  транскрипції  він  буде  звучати  приблизно  так:
   [i]Караеда  нікарасу  но  томарікері  акі  но  куре[/i]
Дослівний  переклад:
     [i]На  сухій  гілці  /  ворон  сидить  /  осінні  сутінки[/i]
(Це  якраз  той  випадок,  коли  перший  рядок  відповідає  на  питання  «Де?»,  другий  на  питання  «Що?»,  третій  на  питання  «Коли?».)
Ось  як  на  російську  переклала  хоку  В.  Маркова:
[i]На  голой  ветке
Ворон  сидит  одиноко.
Осенний  вечер.[/i]
А  так  це  хоку  переклав  російський  символіст  Константин  Бальмонт,  замінивши  «суху  гілку»  на  «мертву»,  чим  підсилив  враження:
[i]На  мертвой  ветке
Чернеет  ворон.
Осенний  вечер[/i]
А  ось  більш  емоційний  переклад  цього  ж  хоку  українською  Івана  Бондаренка:
[i]Засохла  гілка  —
Крука  притулок.
Осінній  вечір.  [/i]
 
Та  найбільш  по-філософськи  глибоким,  на  мій  погляд,  є  переклад  Миколи  Лукаша,  щоправда  йому  довелося  перебрати  17-ти  складовий  «ліміт»:  
[i]На  голій  гілці
самотній  ворон  тихо  старіє.
Осінній  вечір.  [/i]

[b]5.[/b]
Часто  поетичні  збірники  хоку  супроводжуються  ілюстраціями  в  техніці  сумі-е.  Це  дуже  давнє  мистецтво  малювання  тушшю,  воно    сформувалося  в  Японії  під  впливом  духовних  принципів  буддійської  релігії  і  суголосне  з  основними  принципами  поезії  хоку.  Згідно  філософії  буддизму,  кожна  мить  життя  неповторна  й  швидкоплинна,  отже,  її  дуже  важко  закарбувати  на  папері.  Тому  лінії  наносяться  дуже  швидко  і  кількість  їх  повинна  бути  мінімальною.  На  перший  погляд  мазки  бідні  та  невиразні,  але  вони    спроможні  передати  однією  лінією  і  гордовитий  політ  птаха,  і  велич  засніжених  гір,  і  ніжність  та  красу  стебла  квітучої  лілії.  Лінія,  що  проведена  художником  жанру  сумі-е,  відрізняється  закінченістю,  в  ній  присутній  прояв  самого  Духу  творчості.  Сумі-е  намагається  спіймати  те  невловиме,  до  чого  важко  доторкнутися  рукою,  але  можна  відчути  серцем.
Ось  як  художник  Ватанабе  Сьотей  –  продовжувач  старих  традицій  японського  живопису  –  розкрив  тему  хоку  Мацуо  Басьо.

 У  самотньому  крукові,  що  сидить  на  мертвій  гілці  дерева,  відчувається  велич  Потойбічного.  Це  водночас  моторошне  та  захоплююче  почуття.  Художник  намагається  використати  якомога  менше  мазків  для  висловлювання  своїх  думок  та  почуттів:  він  бажає,  щоб  глядач  домислював  все  самотужки,  сам  намагався  розкрити  цілу  низку  натяків  й  недомовок  автора.        

[b]6.[/b]
Поетеса  Світлана  Моренець  зробила  свій  внесок  в  розвиток  українського  хоку.  Поетичні  мініатюри  в  її  збірочці  «Краплини  смутку  і  краси»  з  одного  боку  дуже  українські,  бо  в  них  змальовано  наш  національний  предметний  світ,  український  пейзаж,  з  іншого  -    присутнє  чітке  дотримання  формальних  ознак  японського  жанру  хоку.
Зокрема  поетеса  у  всіх  своїх  хоку  строго  дотримується  класичної  трирядкової  формули  (5+7+5),  хоча  не  лише  західні,  а  навіть  і  японські  хайдзини  все  частіше  від  неї  відходять.  
Світлана  Моренець,  можливо,    на  підсвідомому  рівні  в  більшості  своїх  мініатюр  відтворила  більшість  різноманітних    канонів  і  принципів  хоку  –  лаконічність,  простоту,    відчування  і  усвідомлення  гармонії  прекрасного  та  ін.  (див.  вище)
Ось  як,  наприклад,  зримо  і  яскраво  відобразилась  Фіксація  миті:

[i]Вальсує    листя
під    сум    музики    вітру...
Прощальний    танець.[/i]

В  наступному  хоку  присутня  не  лише  вказівка  на  пору  року  а  й  час  доби.

[i]Біліють    хати,
п'янить    дух    матіоли.
Сільські    вечори.[/i]

А  тут  відчувається  світлий  смуток:

[i]Злетів    метелик.
Відпустив    його    в    життя
спустілий    кокон.[/i]

А  тут  невизначеність:

[i]Марніє    осінь.
Шле    світу  SOS  –  морзянку,
краплями    дощу.[/i]

А  хіба    це  не  "сумні  чари  буття":

[i]Прилип    листочок
до    віконної    шибки…
Просить    зігріти.[/i]

Ось  в  цьому  хоку  дотримано  принцип  «Що?  Де?  Коли?»:

[i]Співи    солов'їв
у    білопінних    садах.
Апогей    весни.  [/i]

А  в  цьому  впізнається  формула  «теза  -  антитеза  –  осяяння»:

[i]Зчорніле    гілля
на    небесному    фоні…
Зморшки    осені.[/i]

А  вже  тут  вловлюється  ідея  «образ  +  думка  +  почуття»:
[i]
Під    виття    вітрів
проводжаємо    осінь...
Ридайте,    дощі![/i]

Кожен  вірш  збірки  розміщено  на  окремій  сторінці,  як  того  вимагає  традиція.
    Збірочка  має  чарівне  художнє  оформлення.  Майстер  графіки  Ірина  Залюбовська  прикрасила  сторінки  книжки  пречудовими  малюнками.  Деякі  з  них  стилізовані  в  характері  японських  рисунків  в  жанрі  Сумі-е,  Укійо-е,  і  прекрасно,  що  в  інших  помітно  український  колорит.
Я  вітаю  нашого  українського  хайдзина  Світлану  Моренець  з  творчим  успіхом,  а  нас  всіх  з  чудовою  збірочкою  українських  хоку.  
----------------

Віктор  Охріменко,  шанувальник  хоку


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905024
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.02.2021
автор: Віктор Ох