Вона за звичку має поспішати,
Не помічаючи вогнів, речей, очей,
І Місяць ввечері так просить почекати
Не засинати. Двох чарівних фей …
Ота одна, що відає любов’ю,
А друга - то її нестримний біг,
Та, що в нестямі закриває світ собою,
Ота - чарівності незримий оберіг …
Вгадали? Це пробуджена цікавість.
Ну як заснути, це ж усе мине?!
І ця печаль, і дня мого яскравість,
І серця дотик рук так більше не торкне …
Вона за звичку має поспішати,
Не помічає за спиною геть принишклих фей,
Вони за нею вже втомилися літати,
Вже б їй зустрівся хоч якийсь Еней …
А їй хотілось доторкнутись казки,
Щоб все у замку, що навколо, ожило,
Даремні фей поради і підказки,
Плащем ховає не казкове тло …
Ось не зустріла, що тепер робити,
Порадив батько, зналися давно,
І їй тепер з отим нелюбим жити,
У сад вдивлятись крізь чуже вікно …
Кричать усі, що то здійснились чари,
Що оживає почорнілий сад,
І небо ясне, хмари не примари,
Пташки влаштовують для неї свій парад …
О ні, втекти, сховатись, друже Вітре,
Ти ж обіцяв, ти ж мій найкращий друг,
Ти обіймав колись кучері наче квіти,
Зривав з дерев навколо білий пух …
«Схопи мене в обійми, не соромся,
Здійми мене туди у небеса»,
А Вітер каже: «я вже відборовся,
Мене сховала відьомська коса» …
Ота, що там весь обрій заслонила,
Не може Вітер вирватись з-за скель,
То може, «Сонце, я тебе любила,
Твого проміння вранішню купель» …
«Візьми мене туди, де буду знову
Я по́другою двох маленьких фей»,
Не чує Сонце цю її промову,
Не бачить Сонце сліз її очей …
..........
Кротяче царство – це уже навіки?
Лиш крила друга, що на мить свої ...
Ледь привідкрила ластівка повіки,
І вже навколо знову солов’ї …
То може казка, а неначе сповідь ...
Людське життя без променів тепла?
Хоч клич, гукай семірко дивних гномів,
Та їх так часто у житті нема …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.02.2021
автор: Дружня рука