Я йду в тумані, мов сліпий, не впізнаю нічого,
Шукаю щось очима. Що - не знаю.
В запльованій криниці згадки маю.
Я йду. Йде сніг з мого невтомного чола блідого.
Хрипить до мене Матінка поранена, невтішна.
- Ти, Мамо, спи, а я про все подбаю.
- Я, син, тобі захряпу посилаю,
Іди за нею, не барися. Обіймаю ніжно.
Показує захряпа на узлісся, перст з соломи,
Аж там два велетні до смерті б'ються,
В кущах химерні карлики сміються,
В вогонь олії бризкають навколо без утоми.
Показує захряпа - не ходи, там дзвін сокири.
Від того звуку глибше в ліс прямую.
Сів на пеньок і пиріжок куштую.
Дивлюсь на чох, полаз, пташиний грай, шляхи чотири.
Веде захряпа в зарості, аж сонечка не видно.
Мене легкі примари зустрічають,
Прадавнім мудрощам, пісням навчають.
І звідусіль лунає вільне, сильне, дике,
Рідне.
[i]*Захряпа - один з останніх слідів чудського язичництва. Це дерев'яні ляльки у людський зріст, одягнені в чоловіка чи жінку. Використовувались для вказівок шляху чи небезпек, а в глибоку давнину мали ще й чимале ритуальне значення, суть якого нині втрачена.
*Сісти на пеньок у лісі - ступити до лісового потойбіччя, увійти в контакт з лісовиком також.
*Дивлюсь на чох, полаз, пташиний грай - тут, прислухаюся/придивляюся до прикмет, пов'язаних з природою/погодою.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=903198
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.01.2021
автор: Мирослав Бісаврюк