Вона лежала на зеленій, вогкій траві, ще не мертва, але і майже не жива. Її біляве волосся спадало на плечі, і на заповнений минулорічним листям клаптик землі. Легенький вітерець торкався блідої шкіри, овивав стан, підхоплював ледь чутне дихання...
-Де ти її знайшов? Хто це взагалі така, чи точніше сказати таке?
- У лісі? І що ми з нею робитимемо? Га? Я тебе питаю! Краще б кабанчика якого приніс, хоча б м'яса поїли, вічно в тебе одні ягоди і гриби. Ще й ховав її три дні від мене!
Жіночий голос продовжував лаятися, чергуючись з ледь чутним, нерозбірливим бурмотінням. Від галасу розболілася голова. Спробувала піднятися, але у вухах почало дзвеніти.
-Ти що, тобі ще треба лежати! - озвався якийсь чоловічий голос. Хтось підбіжав. Його підборіддя вкривала посивіла борода, обличчя прикрашали зморшки, але очі були все ще повні доброти і любові, не зацьковані важким життям і злиднями.
-Ти мене чуєш? Розумієш?
-Так.- ледь чутним голосом промовила дівчина.
-Лягай, полеж, я принесу тобі чаю.
У сарайчику пахло травою. Дівчина лежала на сіні, накритому м'яким покривалом. У щілинах гуляв легенький вітерець, а крізь ті, що були направлені на захід, пробивалися сонячні промені. Голова все ще боліла.
Увійшов чоловік. Він ніс чай, і дві булочки. Запахло смачненьким.
- Я знайшов тебе непритомною у лісі. Я не знаю хто ти і звідки, і що з тобою трапилося, але вирішив допомогти, тим паче, що колись я вивчав медицину.
- Так, я знаю. Ти був одним з найкращих на своєму факультеті, і міг би стати чудовим лікарем, але потім тобі відрізали крила буденність і невдале сімейне життя. Дякую тобі за допомогу.
- Чому ти була у такому стані?
- Так сталось. Хотіла дістатися до Третього неба, але не вдалося, на шляху підбили крила нерішучість і сумніви, і я впала.
- А у тебе є ім'я?
- Так, я Лія. Скажи мені, коли я зможу полетіти?
- У тебе пошкоджене крило, але зважаючи на твій швидкий темп зцілення, думаю, що через три дні ти зможеш спробувати.
Тим часом настала ніч. Лія вийшла з сарайчика аби подихати свіжим повітрям і помилуватися нічним небом. Вона подивилася на двір і подумала, що він ніби великий, проте місця в ньому мало, безліч непотребу валяється. Тут тобі і чужі переконання, і якісь незрозумілі очікування, і нав'язані стереотипи. Вона підняла голову і посміхнулася. Небо було сьогодні прекрасним. Розсипані сузір'я танцювали вальс, а місяць був їхнім верховодою. Лія відчувала себе краще, сили почали до неї повертатися. Ще трохи і вона зможе знову спробувати здійснити свою мрію - дістатися до Третього неба. Головне не опускати крил.
Чоловік часто приходив до неї: готував настійки з цілющих трав, перебинтовував крило, мазав рану якоюсь маззю з неприємним запахом. З Лією вони проводили разом багато часу. Рятівник виявився цікавим співрозмовником, багато знав, бачив, і вміло про те розповідав. А вночі разом виходили на подвір'я, аби послухати музику зірок, і почитати один одному вірші. Всі ці дні дружина чоловіка продовжувала потайки сваритися, але не при Лії. Боялася її. Тому сварилася за спиною, скаржилася сусідам, і звичайно, виносила мозок своєму чоловікові.
Не дивно що на подвір'ї частенько стали з'являтися інші мешканці села. Всім було цікаво, що це за дивна дівчина походжає, на яку так скаржилася їхня односельчанка, і чому у неї на спині крила. Та Лія була не дуже говіркою. Вона не любила розказувати про свої крила, не любила розповідати про свої плани, і про те, чому вона опинилася тут. Тож зазвичай люди не були надто задоволені її відповідями, тому йшли додому розчарованими, переконуючись у правоті дружини чоловіка.
Вечір змінювався днем і ось, нарешті, чоловік сказав:
- Твоє крило загоїлося, воно повністю здорове. Ти можеш спробувати політати.
Лія посміхнулася, і з гарним настроєм вибігла на вулицю. Вона розправила свої великі, білі крила і зробила ними змах, потім ще один, і ще один...і ось вона вже летить. Понад селищем, понад лісом, понад річкою. Вона розкидає хмари аби ті дали їй прохід. Як чудово знову відчути себе сильною!
Дівчина почала приземлятися, аби подякувати чоловікові за все і попрощатися. Та на подвір'ї зібралося чимало люду, всі вони були чомусь з вилами, лопатами, сокирами і здіймали такий галас, що зрозуміти бодай щось було просто неможливо. Лія ступила на землю. Вона очима шукала чоловіка, але не могла знайти.
- Що сталося? - запитала стривожено дівчина.
- Що сталося?! Ти глянь на неї. Вона ще й запитує. Ти хто така? Ти загроза для нас!
- Чому це? Я вам нічого поганого не зробила.
- Це поки що, а хто його знає що буде далі. У нас ні в кого крил немає, а в тебе ондо які великі. Знімай їх!
- Що? Мої крила це продовження мене самої, я не можу їх просто зняти.
- Ну тоді ми тобі допоможемо!
І люди ринулися до Лії, почали її оточувати з усіх сторін, кидати мотузки. Серед них була і дружина чоловіка.
- Що Ви робите?
- Ти загроза для нас! Ти не така як ми!
Тут з сараю вибіг, ледве волочачи ноги побитий чоловік, з мотузками на руках.
- Ліє, лети! Швидше, аби вони не відрізали тобі крила!
Дівчина отямилася, а й справді уже один молодик дістав сокиру і хотів було бити нею по крилу. Зробила змах, ще один... Вона вже була над землею. Вона відчула силу, відчула що вже в безпеці.
- Дякую, тобі, чоловіче!
Зробивши ще змах, опинилася ще вище. Люди на землі почали кидати каміння, але Лія була вже надто високо. Вона летіла помірно, насолоджуючись красою природи і промінням сонця, яке сідало за горизонт. Тепер третє небо було для неї не примара, воно вже було зовсім близько...
Надихнув твір http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902927
Сподіваюсь, автор Дружня рука, не буде ображатися, що я взяла ім'я його героїні, не хотілося, аби вона загинула, нехай це буде свого роду продовження.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902953
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.01.2021
автор: Mezu Svitlana