Сніг

Юрко  прокинувся  від  крику  клаксона,  недоречного  в  нічній  тиші  київського  спального  району.  Мобільний,  що  лежав  на  подушці,  показав  пів  на  третю  ранку.
–  От  виродок!  –  лайнувся  Юрко  у  чорноту  кімнати.
За  першим  клаксоном  пролунав  другий,  далі  –  третій.  Очевидно,  водій  гадської  машини  плювати  хотів  на  спокій  сусідів.
Стогнучи,  наче  йому  не  три  десятки  років,  а  всі  шість,  Юрко  відкинув  ковдру,  спустив  ноги  на  холодний  лінолеум  і  заходився  намацувати  ними  капці.  Цієї  миті  за  вікном  знову  посигналили,  цього  разу  –  довго,  протяжно,  можливо,  навіть  розпачливо.
–  Не  спиться  йому,  трясця!
Юрко  підійшов  до  вікна  і  відхилив  завіски.  З  п’ятого  поверху  відкривався  чудовий  вид  на  подвір’я  пересічної  київської  багатоповерхівки.  Там  ночували  кілька  десятків  машин,  проте  жодна  з  них  не  виглядала  джерелом  лементу:  автівки  сумирно  стояли,  приспані  товстим  шаром  снігу,  що  почався  напередодні  та  вже  понад  добу  не  думав  угавати,  та  чекали  на  ранкову  зустріч  зі  своїми  власниками.
Клаксон  почувся  знову,  а  що  Юрко  стояв  при  вікні,  то  цим  разом  визначив  напрямок,  звідки  той  лунає.  Здавалося,  сигналили  із  сусіднього  подвір’я,  а  зимова  ніч  –  тиха,  скрадлива  й  загадкова  –  своїм  спокоєм  не  тільки  підсилила  завивання,  а  й  розтиражувала  його  вусібіч.  Дивно,  що  більше  ніхто  не  прокинувся:  чисто  всі  вікна  багатоповерхівки  навпроти  зоставалися  чорними.
Через  нещодавно  знесену  хворобу  Юрко  ось  уже  другий  місяць  не  міг  до  пуття  виспатися.  Коли  вдавалося  подрімати  кілька  годин,  снилися  всілякі  жахіття:  люди  з  одтятими  головами  шикуються  в  черги  до  кабінетів  держустанов;  небачені  тварини,  подібні  одночасно  до  ведмедя,  жирафи  та  вовка,  шкіряться,  зблискують  своїми  довжелезними  іклами  у  місячному  сяйві;  довгі-предовгі  коридори  з  вервечкою  однаковісіньких  дверей  без  табличок  і  номерів…  Цієї  ж  ночі  вперше  за  довгий  час  удалося  заснути  більш-менш  спокійно,  аж  тут  –  гудіння.  
Ось  і  відпочили,  називається.
Відчуваючи,  як  його  тіло  під  владою  прохолодного  протягу  з  квартирки  скидає  з  себе  залишки  сну,  Юрко  розізлився  і  на  любителя  посигналити  серед  ночі,  й  на  себе  –  за  те,  що  бовваніє  перед  вікном,  а  не  намагається  вкластися  та  поринути  у  дрімоту  ще  раз.  
За  шибкою  справді  не  діялося  нічого,  вартого  уваги.  У  світлі  вуличних  ліхтарів  падав  лапатий  сніг,  машини  вкривалися  ним  дедалі  більше,  а  людей  на  вулиці  взагалі  не  було.  Благодать  і  спокій,  якби  не  клаксон  із  сусіднього  подвір’я.
Мовби  відчуваючи,  що  про  нього  згадують,  незримий  водій  знову  розрізав  ніч  криком  чортопхайки.  Безчинство!
У  таких  умовах  заснути  повторно  не  випаде.  Юрко  розумів  це,  бо  ж  і  у  спокійній  атмосфері  не  міг  до  кінця  розслабитися.  Найчастіше  заважало  серце,  котре  своїм  раптовим  галопом,  що  тривав,  бувало,  дві-три  години  поспіль,  перекреслювало  будь-які  намагання  віддатися  Морфеєві.  Вряди-годи  до  хиб  кровоносного  моторчика  додавався  й  головний  біль,  непідвладний  жодним  лікам.  У  такі  ночі  Юрко  почувався  особливо  кепсько.  Він  думав,  що  ліпше  б  хвороба  звела  його  в  могилу  –  поготів  шанс  такий  існував,  і  то  немалий,  –  аніж  постійно  терпіти  цей  дискомфорт.  На  тлі  загальної  апатії  до  всього  і  вся  сповнені  вимушеного  бадьорування  ночі  видавалися  просто-таки  пекельною  карою.
Укотре  посигналили.
Юрко  заскреготів  зубами.  Якийсь  кінчений  бевзь  ось  уже  пів  години  силується  перебудити  весь  район!  Якщо  сусідів  улаштовує  такий  стан  справ  –  нехай  і  далі  сидять  по  своїх  нірках,  удаючи,  наче  все  гаразд.
Сяк-так  одягшись  у  сорочку  та  джинси,  вклавши  до  кишені  мобільного  телефона,  Юрко  пішов  на  кухню  та  ввімкнув  світло.  Приміщення  зустріло  горою  брудного  посуду  в  мийниці,  що  відлежувався  там  уже  з  тиждень.  Брак  сил  і,  знову  ж,  апатія  заважали  чоловікові  дати  раду  хатнім  справам.  Квартира  поволі  оберталася  на  барліг  стереотипного  затятого  холостяка.  Втім,  нехай.  Лікарі  радять  якнайменше  напружуватися,  уникати  зайвих  фізичних  навантажень,  неухильно  дотримуватися  режиму  приймання  їжі  та  сну  впродовж  реабілітації,  і  якщо  з  притомним  розкладом  існували  проблеми,  то  забити  на  будь-яку  працю  Юрко  таки  спромігся.  Він  здужав  би  її  однаково,  навіть  якби  опікувався:  непосильна  втома  накочувала  буквально  по  годині  будь-якої  активної  діяльності.
Юрко  відшукав  єдину  чисту  кружку,  дістав  із  холодильника  молоко  і  налив  собі  кілька  ковтків.
–  Якщо  ти  не  стулишся,  поки  я  питиму  –  вийду  і  допоможу,  –  промовив  він  до  вікна,  за  яким  час  до  часу  сигналили.  Щоправда,  останні  кілька  хвилин  надвір’ям  верховодила  питома  нічна  тиша.
Молоко  виявилося  кислим.  Юрко  з’ясував  це,  зробивши  останній  ковток.  Він  досі  не  відчував  смаків  і  запахів  –  іще  кілька  малоприємних  «привітів»  подоланої  хвороби,  –  одначе  кислуватий  відгомін  усе-таки  якимось  незбагненним  чином  достукався  до  відповідних  рецепторів.  Порожня  пачка  з-під  молока  наголошувала,  що  спожити  її  вміст  належить  щонайбільше  до  третього  січня,  тоді  як  перший  місяць  року  вже  перетнув  екватор.
…Клаксон.  «Самотужки  замовкнути  він  не  годен»,  –  відзначив  Юрко.
Тепла  куртка  темно-коричневого  кольору  висіла  у  злегка  прочиненій  дубовій  шафі.  Правіше  –  майже  при  вхідних  дверях  –  висіло  дзеркало,  під  яким  квартирувала  невеличка  перехняблена  тумбочка,  що,  здавалося,  ось-ось  розійдеться  в  рубах  під  вагою  самих  тільки  в’язаної  спортивної  шапочки  та  шалика  у  клітинку,  котрі  вилежувалися  на  її  поверхні.  Юрко  накинув  на  себе  куртку,  нашвидкуруч  напнув  на  голову  шапку,  вирішивши  знехтувати  шарф  –  закоцюбнути  за  кілька  хвилин  не  встигнеться,  їй-бо,  –  і  вийшов  у  слабеньке  світло  східниці,  забезпечене  шістдесятиватною  жарівкою,  захряснувши  за  собою  двері.
Ліфт  узвичаєно  вийшов  із  ладу.  Юрко  дуже  повагом,  не  напружуючи  намарно  серця,  почав  спускатися  надвір.  
У  будинку  світло  працювало  через  один  поверх:  четвертий  –  темрява,  хоч  в  око  стрель,  третій  –  слабеньке  світло,  другий  –  знову  непрогляддя.  Сам  під’їзд  разом  із  нижніми  квартирами,  порушуючи  визначену  послідовність  працездатних  лампочок,  закутався  у  морок,  та  ще  й  смердів  каналізацією.  Втім,  останнього  Юрко,  певна  річ,  не  відчував.  Він  наосліп  тицяв  у  холодне  залізо  вхідного  одвірка,  намагаючись  відшукати  на  ньому  кнопку,  що  відмикає  вхід.  Як  правило,  та  підсвітлювалася  яскраво-червоною  обвідкою  зі  світлодіодів,  але  теперечки  обрамлення,  на  нещастя,  вийшло  з  ладу.  Під’їзд  зяяв  чорнотою,  немовби  заперечував  сам  факт  існування  світла  в  принципі.
Урешті-решт,  шуканий  ґудзик  знайшовся  і  дозволив  розчахнути  вхідні  двері.
Юрко  стояв  на  ґанку  під’їзду  й  намагався  насолодитися  краєвидом  устеленого  снігом  подвір’я,  його  позірним  спокоєм,  проте  виходило  кепсько:  з  голови  не  йшла  потреба  щось  удіяти  із  зухвальцем,  дарма  навіть,  що  той  не  озивався  вже  хвилин  зо  п’ять,  а  то  й  довше.
Десь  далеченько  скрипіли  гальмами  далекобійники.  Осоружне  скреготіння  чомусь  не  долає  віконниць  оселі  навіть  крізь  відчинену  кватирку,  а  от  на  нічній  вулиці  столичного  «спальника»  трохи  чується.  До  хвороби  воно  діяло  на  Юрка  заспокійливо,  тепер  же  –  дратувало,  як  і  будь-який  інший  сторонній  звук,  що  насмілився  закрастися  у  тишу.  Та  ж  одна  справа  –  далекі  гальма  фур,  що  їх  не  зауважуєш  із  квартири,  і  зовсім  інша  –  клаксон  у  сусідньому  подвір’ї.  Пріоритети  потрібно  розставляти  правильно,  особливо  коли  йдеться  про  дратівні  фактори.
Роззираючись,  Юрко  почвалав  до  сусіднього  подвір’я.  Нечепаний  сніг  устеляли  сліди  –  сліди  від  кумедних  білих  капців  із  заячими  вухами,  бо  їх  власник,  розбурканий  і  заскочений  зненацька,  спохвату  забув  перевзутися.  Добре  хоч,  що  надворі  настоявся  добрячий  мінус,  і  ноги  не  змокріють  миттєво.  Можливо,  навіть  замерзнути  не  встигнуть.  Хоча  тут  уже  як  пощастить.
Усе-таки  зима  здатна  переінакшити  знаний,  видавалося  б,  краєвид  до  непізнаваності.  Якщо  вона  сніжна,  звісно.  Останній  десяток  років  не  тішив  киян  значними  зимовими  опадами.  Точніше,  з  неба  падало,  але  далеко  не  те,  на  що  сподіваєшся  під  Новий  рік  або  Різдво.  Замість  оспіваних  поетами  «білих  мух»  Київ  щозими  потерпав  од  бридких  зимових  дощів,  холодних,  огидних  своєю  недоцільністю.  І  тут  знагла  –  на  тобі,  маєш  замети,  справдшеню  зиму,  на  яку  вже  ніхто  з  містян  і  не  сподівався.  Вулиці  перемінилися.  Так,  кучугура,  що  її  Юрко  проминув,  коли  завертав  за  ріг  будинку,  ще  пару  днів  тому  була  лавочкою,  коло  якої  вечорами  гуртуються  місцеві  пияки;  тамта  снігова  гора  –  то  насправді  смітник,  але  впізнати  його  під  товстим  білим  шаром  годі.  Усеньке  довкілля  вирядилося  так,  начеб  новоріччя  все  ще  прийдешнє,  а  не  більш  як  два  тижні  минуле.
Клаксон  пролунав  знову,  цим  разом  правлячи  за  орієнтир  для  Юрка.  Ще  пів  хвилини  –  і  він  уладнає  цей  негаразд.  От  тільки  дійде…
Серце  небезпечно  тьохнуло  в  грудях.  Чоловік  на  мить  спинився,  щоби  звести  дух.  Знову  тахікардія,  чорти  б  її  вхопили!  Розпроклята  невизначеність  із  режимом  дня  вкупі  зі  знесеною  хворобою  –  та  ще  насолода.  Либонь,  по  поверненні  додому  доведеться  вижлуктити  кінську  дозу  «Корвалолу»,  не  інакше.
У  сусідньому  подвір’ї,  куди,  надмірно  концентруючись  на  своєму  стані,  все-таки  дочвалав  Юрко,  машини  виглядали  теж  наглухо  закутаними  у  сніг.  Без  звукового  супроводу  й  не  здогадаєшся,  котрий  із  цих  залізних  коней  інколи  вивергає  з-під  свого  капота  лемент.  Узагалі,  Юрко  розраховував  побачити  якусь  таксівку  при  одному  з  шести  під’їздів,  яка  би  просто  підганяла  своїми  сигналами  клієнта.  Побачене  ж  натякало,  що  хтось  запхався  за  кермо  кількома  днями  раніше,  коли  ще  не  сніжило,  весь  цей  час  просидів  у  німому  очікуванні,  поки  транспортний  засіб  як  слід  замете,  а  тоді  взявся  порушувати  Юрків  спокій.  Безглуздя  тотальне,  проте  іншого  пояснення  втомлений  мозок  чоловіка  не  пропонував.
Якийсь  час  чоловік  стояв  посеред  подвір’я,  доки  ноги  у  капцях  зрадницьки  задубіли.  Коли  він  уже  був  вирішив  плюнути  на  ідею  провчити  недалекоглядного  водіяку  й  податися  додому,  зрозумів,  що  не  може  ступити  й  кроку.  Намагався  переставити  ногу  –  ліву,  праву,  –  проте  не  міг  зрушити  з  місця.  Серце  стукотіло,  як  накажене:  чи  то  через  хворобу,  чи  то  з  переляку,  а  чи  то  з  обох  причин  одночасно.  Нижні  кінцівки  вже  не  відчувалися  десь  по  пояс…
І  тут  Юрко  знову  почув  сигнал,  значно  гучніший,  ніж  раніше.  Він  чувся  нібито  нізвідки  і  звідусіль  рівночасно.  Скидалося,  буцім  то  самі  стіни  прилеглих  будинків  забруднюють  дійсність  оцим  голосінням,  яке  ще  й  набуло  модуляцій,  притаманних  радше  сирені  спецтранспорту.
–  Що,  бляха,  діється?!  –  не  розумів  Юрко,  дедалі  дужче  потерпаючи  від  немилосердного  морозу,  зазнаючи  нових  поразок  у  відчайдушнім  намаганні  зрушити  з  місця.
Він  бачив  себе  ніби  збоку:  стоїть  під  одним  із  під’їздів  і  припадає  опадами  не  згірш  за  машини  довкіль.  І  ось  Юрко  –  вже  не  Юрко,  а  біла  постать,  мовчазний  пам’ятник  зимі  у  всьому  її  повновладді.  
Довкола  –  сніг,  тільки  сніг,  одночасно  святковий  і  безжальний.  А  ще  –  нелюдський  холод.
Серце  виривалося  назовні...

[b]*  *  *[/b]

–  Мудаки!  –  рявкнув  Ростислав  Іванович,  намагаючись  об’їхати  затор.  –  Срати  вони  на  ту  сирену  хотіли!
Карета  швидкої  допомоги  заклякла  при  естакаді  до  станції  метро  «Чернігівська»,  звідки  до  лікарні  швидкої  допомоги  залишалося  проїхати  якихось  нещасних  пів  кілометра.
На  ліжку-ношах  у  задній  частині  машини  лежав  непритомний  тридцятирічний  чоловік  у  кисневій  масці.  Двійко  медпрацівниць  поралися  коло  екрана,  обтяженого  демонстрацією  кардіограми.
–  Сильна  тахікардія,  –  сказала  одна  з  жінок.
–  Сама  бачу,  –  відповіла  її  колега.  –  Гляди,  як  у  нього  ноги  посиніли.  Кров  не  доходить,  мабуть.  Боюся,  не  довеземо  ми  цього  Юру.
–  Молодий  такий.  Шкода.
–  Ань,  хворобі  ж  немає  різниці.
–  Угу.
На  вітрове  скло  «швидкої»  лягали  невагомі  сніжинки  –  чи  не  перші  за  кілька  останніх  років.

[i]26  січня  2021  року,  Київ.[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902601
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2021
автор: