Війна забирає кольори:
Зелений, жовтий, голубий,
Від природи вимагаючи покори ,
Відбирає час наш золотий.
Зла й неправди зерна сіє
На вже стомленій землі.
Сильно, рвучко вітер віє,
На темнім- темнім тлі війни,
Чути голоси непокори серед люду,
Чорної цієї полоси,
Коли прийде кінець обману й бруду?
Важко- тяжко в світі жити, де війна панує ,
Як нелегко зупини ту мить , коли зима лютує,
Коли на струнах смерть все грає,
В’януть квіти , трави засинають,
Від болю серце догорає,
На струнах тихо смерть все грає.
Мороз гримучий душу огортає,
І ось кінець здається неминучий-
Зоря у небі більш не запалає.
Огорне душу той війни вогонь палючий,
Згорить усе: і чесність , і любов,
Спалить добра той рай квітучий ,
Не затріпоче тихо вона знов.
Немов малими крильцями пташина,
Не злетить вільна думка в небесну прекрасну блакить,
Стане бліда й безбарвная днина,
Вічністю стане ця нещадная мить…
Та не кожен поляже від смерті меча,
А дух свій незламний покаже,
Страшна й безжальна здавалась б хоча
Ота німа порожнеча.
Та не в’януть, не сохнуть, ростуть
Думок зелені діброви!
Їх шелест надії вільні вітри днесь несуть
Там, де промені світла стають світанкові.
І погане зерно не зросте
На родючому, доброму полі –
І життя важке, непросте
Не спинить незламних на шляху до волі!
2015 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902588
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2021
автор: Вікторія Воля