Було це давним-придавно,
В добру ту годину,
Коли били козаки,
Кляту ворожину.
Був у батька син Микола -
Хитрючий хлопчина.
Полюбляв валяти дурня,
Була би причина.
Було, баче крізь вікно,
Дядька Міши шапку,
Що шукає де хильнути
Горіляки капку.
Він до нього вибігає
Чарку наливає,
І повільно, показово,
Смачно випиває.
Дядько той ковтає слину,
Ледве не вмирає.
Що Микола пьє лиш воду,
Звісно що не знає.
Він Миколу мов святого
Випити благає,
А коли хильнув водички,
Матом обкладає.
А Микола наш регоче,
Затиска живота,
Бо у дядька з того горя
Почалась ікота.
Отож ріс собі Микола,
Жартував частенько,
А дівчата про хлопчину,
Мріяли тихенько.
І коли підріс Микола,
Став вже парубчина.
Його батько в Січ відправив,
Заробляти чина.
Він поїхав, служив людям,
Дні собі минали,
А його у рідній хаті
Поки не чекали.
Якось часом, вже без нього,
Батьки зимували.
У холодні дні і ночі,
Тепло з пічки мали.
Та отож, одного ранку,
Дрова в них скінчились.
Батько вирушив до лісу,
Хоч і не хотілось.
Нарубав він дров добряче,
А навколо нічка,
Рушив він з конем додому,
Бо в думках лиш пічка.
Крок за кроком він рушає,
Ніби ліс лишає,
Але вийти не виходить,
Біс шляхи плутає.
Находився він по колу,
Матюків наклався.
Але з лісу на дорогу,
Так і не добрався.
Зрозумів він, що без чорта
Це не обійшлося,
І для цього лиходія
Пару слів знайшлося.
Плюнув він і каже чорту:
"Чуєш, но, тварюка!
Я віддячу, так і буде,
Пропусти, падлюка!"
Чорт на це йому з'явився,
П'ятаком хитає.
І до дядька, що блукає,
Таке промовляє:
"Я відпущу, а ти друже
Хрестом обіцяєш,
Віддаси мені щось з дому,
Те про що не знаєш?"
Той помислив, покумекав,
Перебрав що знає,
Плюнув в сніг, немов у рило,
Вибору не має.
"Ну падлюка, хай так буде,
Сил уже не маю.
Так віддам тобі, що дома
Є, про що не знаю."
В той же час все стало ясно,
Де була дорога,
І швиденько кінь потрапив,
Прямо до порога.
Змерзлий батько входить в хату,
Сина зустрічає,
Зрозумівши, що він вкоїв,
Руки опускає.
Син сьогодні прямо з Січі,
Козаком вернувся,
Де йому за гарну службу,
Отпуск підвернувся.
"Тату, рідний, що з тобою?"
Син його питає,
Батько дивиться на нього,
Очі витирає.
Розповів він те, що було,
Мати сльози ляє,
А козаче, взявши люльку,
Твердо промовляє:
"Не сумуйте мої рідні,
Хіба відбувалось,
Щоб козаки, наче миші,
Від чортів ховались?"
Він позвав у голос чорта,
Той у мить з'явився,
На Миколу так лукаво,
Хитро подивився.
"Ти підеш до мене в рабство,-
Промовляв чортяка,-
Вік будеш мені служити,-
Батькові подяка."
"Добре, нечисть, так і буде,
Я буду служити,
Поки ти мене, тварюка,
Мрієш придушити.
Тільки ми давай з тобою,
Договір складемо,
Щоб не було в нас нюансів,
Не було проблеми.
Ти клянешся, що відпустиш,
Мене на свободу,
Якщо я тебе примушу,
На це дати згоду?
Ще до цього ти повинен
Заплатити гроші,
Або золото й каміння,
В цю велику ношу."
Чорт зайшовся і регоче,
По хаті кружляє,
"Я віддам тобі що хочеш,"-
Плача промовляє.
"Я віддам, але такого
Не було на світі,
Щоб від мене, ще й з грошима?
Це ж чортям жахіття."
Все скінчилось, вони зникли,
Ніби їх не було,
А по хаті наче вітром,
Тишею подуло.
Мати знов заголосила,
Батько теж ридає,
А козаче разом з чортом,
В пекло потрапляє.
От прийшли вони до хати,
Чортенят, що гною,
А чортиха біля пічки,
Разом з коцюбою.
Наш Микола оком кинув:
Гарна молодичка,
Та якби не було рила,
Славне було б личко.
Ще струнка, ще гарні форми,
Ще без целюліту,
І прозвав її про себе
"Бісова Лоліта".
Чортенят лічить не думав,
Їх було до біса,
А зубаті і скажені,
Як кума Ларіса.
Повернувся чорт до нього,
Наказав як дядько:
"Гарно бав моїх рідненьких,
Щоб все було гладко."
Полетів собі чортяка,
На справи погані,
А з Миколи посміявся,
Як з нової няні.
Через тиждень прилітає,
Він до свого дому,
Чортенят своїх рідненьких
Він не бачить в ньому.
Але раптом у садочку,
Баче дивні речі.
Що його бісовські діти
З чубами по плечі.
Ходять строєм, та під бубен
Гопака танцюють,
А сусідських чортеняток
Палками лупцюють.
До Миколи - отамана
Із поклоном ходять,
А чужих чортів із дітьми
У полон уводять.
Закипіло все в чортяки,
Місця не знаходить,
А Микола люльку палить,
В димі пальцем водить.
"Що, вражина, я додому
Можу вже збиратись?"
А чортові із грошима
Шкода розлучатись.
"Ні,- питає - ти від чого
Так вже поспішаєш?
Яка зла моя дружина
Мабуть ще не знаєш?
Так що будеш відтепер ти
Під її контролем,
Будеш знати козарлюга,
Як це жити з болем.
Пообідав чорт від пуза,
Погукав дружину.
Взявши під руку, посунув
Вимнути перину.
Після цього він щасливий,
Взявся за польоти,
Аби знову добрим людям
Вкоїти гидоти.
Але тільки він із пекла, -
Роги засвербіли
У основи, там де вуха
Сильно заболіли.
Через тиждень знов додому.
Чухає він рога,
Та з підозрою у серці
Йде він до порога.
І не може взнати хати,
Біла, аж палає,
А дружина його з дрином
Злобно зустрічає.
Одяглася вона гарно,
На косах хустинка,
Вся струнка, така тоненька,
Наче хворостинка.
Дрин в руках її літає,
Немов та пір'їна,
А чортяка після того
Місяць не гнув спину.
"Ти дурний, незграбний бовдур,
- йому говорила,
Як тебе цей час не було,
Козака любила."
В хаті в неї скрізь порядок,
Все навколо чисто,
І на шиї в його жінки
Майорить намисто.
А на столі в мисці борщик,
З хлібом море сала,
І горілки добру чарку
Миколі подала.
А у новій вишиванці
Наш козак дрімає,
Чортеня навколо нього
Мухи відганяє.
Бідний чорт завив від злоби,
Козака гукає,
Та скоріш поперед себе
Гроші виставляє.
Посміявся вже із нього
Наш козак від серця,
Та ще чорту на останок
Дав добряче перцю,
Щоб забув уже назавжди
Клятий той вражина,
Що була колись дорога
До нас, в Україну.
Він веселий та багатий
До батьків вернувся,
Дуже щиро і з любов'ю
До них пригорнувся.
Чортенята ж всі юрбою,
Пекло залишивши,
Через тиждень були в Січі,
Голови схиливши.
Там служили вони людям,
Було трохи дивно,
Але все робили добре,
Навіть креативно.
Ви ж цю казку пам'ятайте,
Бо казав мій дід:
"Буде жити вічно
Наш козацький рід!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902564
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2021
автор: jogasan