Вона ночей над ним не спала,
Як був малям, його гойдала.
Коли хворів - вона хворіла,
За нього Господа молила.
В садочок разом відходила,
Вона з ним школу закінчила.
А далі як у всіх турботи:
Студенство, армія, робота.
Кохана дівчина і шлюб,
Дитина, памперс, перший зуб.
Робота, дім, і ще робота,
Почав свій бізнес - знов забота.
До неї рідко він з'являвся,
І як ся має не питався.
Забіг, заїхав, подзвонив,
І шлях на тиждень загубив...
Вона чекала, сумувала,
Дзвонила, слухала, мовчала.
Його в уяві колисала,
До себе ніби пригортала.
Минали роки, він старішав,
Та шкода тільки - не мудрішав,
Грошей йому вже вистачало,
В житті ніщо не турбувало.
Мав гарний бізнес, дім, онуків,
І не робив він зайвих рухів.
Тому в будинок пристарілих
Її завіз з очей зчерствілих.
Вона ж, як завжди, все чекала,
В вікно дивилась, сумувала.
Надію мала, що прийде,
Та все ж до себе забере.
Одного дня до нього дзвонять,
"Їй дуже зле" - йому говорять.
Тоді він вирушив до неї,
До мами рідної своєї.
А та лежала тихо в ліжку,
В руках тримала Божу Книжку.
Його побачила, зраділа:
"Не даром Бога я молила!
Як ти живеш? Як жінка й діти?
Господь дав мить ще порадіти.
Здоров'я як? Хоч не хворієш?
Про що ти, синку, зараз мрієш?"
Усе питала і питала,
Тому, що добре вона знала,
Що це останній час життя,
А потім крок у небуття.
Вона під ковдрою лежала,
За руку сина все тримала.
На ній була затерта хустка,
Брудний халат, місцями згустки.
Халат весь в латках, ковдра теж,
Старе таке, що не збагнеш.
Вона ж сама така маленька,
Бліда, вся в зморшках, і худенька.
Його за руку все тримала,
Та все питала і питала,
А поряд він сидів і слухав,
І як в дитинстві тихо хнюпав.
Коли вона уже спинилась,
Мабуть, старенька, притомилась,
Він запитав її крізь сльози,
Які тримати був не взмозі:
"Щось зможу зараз я зробити
Аби Ви, мамо, могли жити?"
"Так, синку, думаю, що зможеш.
Кондиціонер сюди ти зробиш?
А холодильник і вікно?
А телевізор для кіно?"
До слів її він дослухався,
Кивав, і тихо дивувався:
"Навіщо все це зараз Вам?
Я б показав Вас лікарям..."
На це вона йому сказала:
"Таку я відповідь чекала!
Але вони не допоможуть,
І врятувати вже не зможуть.
А всі ті речі ти купи,-
Обов'язково встанови.
Бо літом тут нестримно жарко,
Коли на небі ані хмарки.
А взимку холодно з вікна,
Аж промерзає вся стіна.
І холодильник тут потрібний,
Псується їжа, смак огидний,
Бували дні, голодувала -
Харчі в теплі всі пропадали.
І телевізор був би в радість,
Хоч сам по-собі він - це «гадость».
Але з ним було б веселіше,
Бо він розбавив би цю тишу.
Я все це, синку, відтерпіла,
Нудьгу і голод, холод в тілі.
Купи й змонтуй - буде для тебе,
Як будеш дітям вже не треба.
Бо привезуть тебе сюди,
І ти пожнеш свої плоди.
Будеш з комфортом помирати,
Як справи в них, не будеш знати..."
Сказавши це, вона померла,
З блаженним виглядом завмерла.
А він ще довго так сидів,
Очей з обличчя не зводив.
Він гладив їй холодні руки,
Благав сказати щось, хоч звуки,
Але вона вже відійшла,
І спокій вічний свій знайшла...
Тож пам'ятаймо про батьків,
Про молодих і стариків.
Не забуваймо їх роботи,
Безсонні ночі та турботи.
Подяка їм що ми живемо,
Вчимось, працюємо, ростемо.
Нехай живуть для нас на радість,
Завжди здорові, всім на заздрість.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902526
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.01.2021
автор: jogasan