"Обпалені крила" (Київ, упорядник Серго Сокольник) 2018

24  січня  2019  р.    ·  
Поширено  серед:  _Публічно
"Обпалені  крила"  (Київ,  упорядник  Серго  Сокольник,  Друкарський  двір  Олега  Федорова)...трагічна  книга  Болю  ...сильні  співавтори  ...добре  написав  про  неї  на  своєму  сайті  Володимир  Стецюк  .  ..я  ж  -просто  додам,  що  співпраця  дала  нам  нову  важливу  для  читача  книгу.  Дякую  всім  задіяним  поетам  за  їх  Слово.
***    
Діти  війни  «невоєнного»  часу...
Швидко  ростуть...і  навчились  втрачати.
Вміють  знаходити  і  зустрічати,
Діти  війни  «невоєнного»  часу.
Скривджені  долі,  відламані  гілки,
Тільки  –  так  віддано  вміють  любити!
Тільки  –  нескорені,  стримані  тільки!  
І  не  повчають,  кому  і  як  жити.
Діти  війни  «невоєнного»  часу...
Хмари  женуть  щирих  усмішок  блиски.
А  по  цій  щирості  –  з  боєзапасу  
«Градами»  й  бурями...так,  «ненавмисне»!
Вірять  життю...а    Душа  –  в  вишиванці!
(Мамине  серце  тримає  таї́ну)
Діти  війни...  ці  господні  обранці
Мріють  про  мир,  і  єднають  країну.
Вихором  час  –  на  своїх  перегонах
Сонцю  відкриє  ворота  для  щастя!
Знаєш...,  судитимуть  тих,  хто  в  погонах,
Діти  війни...  «невоєнного»  часу...
Мадонни  України
Ти,  ніби  голубка,  борониш  дитя,
Крізь  бурі,  обстріли  і  гради,
Та  вирішив  ворог  зламати  життя,  
І  сипле,  і  сипле  снаряди.
Здається,  уже  збожеволів  весь  світ,
Ледь  жевріє  в  серці  надія,
Закрила  собою  безцінний  свій  цвіт,
Від  «брацького»  ти  лиходія.
Життя  –  за  життя,  цю  святиню  ізнов  
Ти,  крилами  знов  закривала,
Не  віда  тиран,  що  то  значить  –  любов,
Смертей  йому  мало  і  мало!
І  зранку,  коли  все  живе  іще  спить,
Звіріла  ворожа  навала,
Коли,  відчайдушно,  так    хочеться  жить,
Безжально  життя  обірвали!
Зібралась  з  останніх  жіночих  ти  сил,
Розправила  вільнії  крила,
Й  дитину,  як  сам  Господь  Бог  зголосив  ,
Ціною  життя  ти  закрила.
Мадонни  України    білокрилі!
Сестрички,  мами,  донечки  мої...
Я  знаю  точно  –  житиме  країна,
Допоки  Ви  –  живете  на  землі!
Скринька  Пандори  
І  знову  –  бій!...  і  знову  –  біль...  
Бійці,  санбати  і  руїни...  
Вогонь!  іще...  і  знов  –  вогонь!  
І  все  змішалося  в  цій  прірві  
На  кінчиках  твоїх  долонь!  
Безсонні  ночі.  Дні  пророчі.  
Гармати...  Втрати...  Автомати...  
Я  б  –  світ-за-очі,  та  не  хочу  –  
У  цій  війні  вже  стільки  втратив!  
І  кожен  бій...  це  знову  –  біль!  
...В  шовках  дрімають  командори...    
Прокиньсь,  не  сни!  Хоч  зазирни,  
Що  там,  у  скриньці  тій  Пандори!1    
Адже  тут  гинуть  –  гинуть  діти,  
Які  не  встигли  ще  й  кохати!  
Та  треба  ж  щось  уже  зробити,  
Щоб  цій  геєні  раду  дати!  
І  знову  –  бій!...  –  спина  до  спини,  
–  Тримайсь,  мій  брате,  я  прикрию!  
Чому  ж  мовчиш  ти,  побратиме?  –  
Кричу  у  пеклі  цім  щосили!  
...А  він...  заснув...  лиш  наостанок  
Прошепотів  якось  непевно:  
–  Не  дотягнув...  дивись  –  світанок!  
Пробач...  що  смерть  така...  даремна...  
І...  усміхнувсь,  немов  дитина...  
–  Ні!  Друже,  ми  ж  удвох  з  тобою!  
А  він  –  тремтить  чомусь  невпинно  
У  цій  смертельній  пісні  бою!  
Ні...  це  тремтять...  мої...  коліна...  
А  він  –  вже  там,  над  головою,  
Летить  у  царство  всіх  нетлінних  
Й  мене  –  не  кличе  за  собою!!!  
–  Пробач...  не  встигну  поховати...  
Очі  стулив,  лишаю  в  лузі...  
Ех...  краще  б  згинуть  від  гармати,  
Аніж  в  бою  втрачати  друзів!  
І  знову  –  бій...  і  знову  –  біль!  
Четвертий  рік  горить  земля  
І  стогне...  між  вогнених  хвиль,  
Розтерзана  душа  моя!  
Розчахнуті  довіра  й  доля!  
Але,  живі,  живі  вітрила!  
У  полум’ї  –  міцніє  воля,    
У  єдності  –  гартуєм  силу!  
...Ми  все  здолаємо,  я  вірю!  
На  перехресті  миру  й  болю  
Цю  скриньку  хижої  «Пандори»,  
Ми  замуруємо  –  ЛЮБОВ’Ю!    
У  серці  ще  живе  надія...  
Один  я...вижив  з  цього  бою...    
__________________________________  
1  За  міфом,  Зевс  пустив  на  Землю  дівчину  
Пандору  зі  скринькою,  яку  наказав  не  
відкривати.  В  міфології  скринька  має  
назву  «ящик  Пандори»,  який  дівчина,  не  
послухавшись,  відкрила.  Звідти  на  Землю  
вирвалися  всі  біди,  хвороби,  страхи  і  
ненависть,  а  на  дні,  за  велінням  Зевса,  
залишилася  тільки  надія.  
пам'яті  жертв  Холокосту  
Калини  цвіт  неопалимий...  
***
...Серед  тисячі  тисяч
                                               Її  б  упізнав...
Біла  шапочка,  чорний  кучерик,
Ті  слова  головні,  він  іще  не  сказав,
І  –  так  хороше  в  серці,  до  щему!
–  Як  Вас  звати,  царівно?
                                               Лиш  стиха  спитав..
Вії-птахи  угору  злетіли.
До  сьогодні  її  він  не  бачив,  не  знав!
–  Віра,  –  тільки  й  прошепотіла.
І  дві  ямочки  –  усмішки  ніжний  портрет
 Розпашілися  щічки-жаринки…
І  став  рідним  йому  цей  простий  силует,
А  в  очах  засвітились  вуглинки.  
 –  На  каток?  О  шістнадцятій?  Добре,  мала́?
–  О    шістнадцятій?(що  тут  сказати!)
Я...не  знаю...не  думала...бачиш,  війна...
Й  усміхнулася:  «Принца  –  як  звати?»
–  Розумію,  маленька,  ми  вибˊємо  всіх!
Все  розтрощено...  –  кинув  суворо.
Але  я  ще  почую  твій  радісний  сміх!
І  додав:  Ти  приходь  ...  я  –  Григорій...
Розчинивсь  між  уламків...та  в  серці  у  них
Знов  зоріла  світанком  надія...
І  прохав  нині  щастя  всіх  знаних  святих
Їм  сивіючий  стомлений  Київ...
 О  шістнадцятій...лише  кілька  годин...
Їм  до  зустрічі...  скільки  ж  чекати!
Якби  ж  міг,  мій  Господь  серед  горя  й  руїн
Долю  їм  наперед  розказати!
О  шістнадцятій...як  цю  зустріч  чекав!
Ось  і  він...вже  занедбаний  скверик...
Серед  тисячі  тисяч
                                                         Її  б  упізнав...
Біла  шапочка,  чорний  кучерик.
Він  –  війною  натомлений  сивий  вояк
(Де  взялась  сивина  в  його  двадцять!)
А  царівна  –  рости  ще  не  хоче  ніяк!
Хоч  війна...Ій  сьогодні  –  сімнадцять.
А  попереду  в  них  –  іще  ціле  життя!
У  граніт  ще  вгризатись  науки,
Ще  вслухатись  в  схвильоване  серцебиття,
Іще  будуть  і  дітки,  й  онуки...
Усміхнувсь:  у  ясно́му  промінні  –  Вона!  
Юний  сніг  у  кучериках  грає...
І  немовби  війни  не  було  і  нема,
І  немовби  біди  не  буває!....
....У  повітрі  вороже  стріляв  автомат...
Знов  облава,  облава,  облава!
Мов  у  дикому  сні  тепер  бачив  солдат,
Як  звіріє  нацистська  навала.
Як  схопили,  скрутили  –  кудись  волокли...
Не  відчув  –  у  очах  лише...  скверик
Й  та,  яку  він  зустрів  у  свавіллі  війни  –
Біла  шапочка,  чорний  кучерик.
Як  по  вулиці  йшли,  все  збиваючись  з  ніг
Біля  яру  спинились,  а  поспіль  –
Вгризся  в  губи  свої    (врятувати  ж  не  міг!)
Порятунок  один  лише  –  постріл.
А  у  неї  в  очах  –  ще  надія,  не  страх,
(Переплутали,  мабуть,  чужинці!)
Як  тягар  цей  нести  на  худеньких  плечах!
Молить:  «Ні!!!  Люди,  ми  ж  –  українці!»
Роздягатись  наказ...а  у  серці  її  –
Як?  адже  Він  –  не  бачив!
Здерли  одяг  дівочий  фашисти  брудні!
Й  розтинав  простір  гавкіт  собачий.
Реготав  божевільно  катюга  в  цей  час,
Розбудивши  Содом  і  Гомору...
І  стогнав  Бабин  Яр,  він  з  тих  пір  для  всіх  нас  –
Спільний  жах,  спільний  біль,  спільне  горе.
А  по  снігу  –  калини
 хтось  густо  кидав...
Так  багато,  багато  калини!
Так  –  фашизм  убивав,  убивав,
Убивав....мою  ніжну,святу  Україну.
***
...А  вона,  спопеляючись,  птахою  ввись
До  зірок  піднялась  понад  виром!
Та,  роки  пролетіли...і,  знов,  як  колись,
Заважають  комусь  її  крила.
Розтинають  і  ділять,  на  плаху  ведуть,
Заломити  воліючи  руки...
Та  світліє  щораз  неторована  путь
У  драгливості  сліз  і  розпуки!
Знов  кривавим  жеври́щем  здіймається  день
Над  тобою,  моя  Україно...
І  співаєш  ти  знову  бентежних  пісень
Та  в  безмежжі  вогнистім  не  згинеш!
Й  завесніється  ще  мій  згорьований  край,
Разом  –  всі  перепони  поборем!
І  зави́дніє  день,  просто  ти  памˊятай:
Бабин  Яр...Холокост...спільне  горе...
***      
...І  буяє-цвіте  понад  світом  вона
Чистим  цвітом  і  неопалимим
Та  нескорена,  вічна  й  свята  таїна  –
Нездоланна  й  незламна  калина!
Памˊяті  Василя  Сліпака.
Міф.
Кривава  злива  вщент,  за  роком  рік,
Трощить  усе,  бійців  стихають  кроки.
І  воїнів  небесних,  а  не  роки
Віщує  вже  зозуля  навесні.
Майдан  Паризький  за  тобою  йшов,
В  набат  щосили  била  Україна
В  свій  сьомий  легендарний  батальон
Ти  з  посмішкою  й  піснею  поринув.
А  небо-  не  небо,  і  зорі  –не  зорі,
стискається  серце  від  вражої  зброї
І  сонце  темніє  у  тебе  в  долонях,
Обірвана  пісня  не  знає  кордонів!
Це  Міф,  це  просто  –міф,  ти  не  загинув!
Ти  назавжди  у  памˊяті  живий!
Закоханий  всім  серцем  в  Україну
Небесним  вартовим  злітаєш  в  бій!
Рассєйськой  банди  стоптані  серця
Свою  віншують  хижу  канонаду.
Так  разом,  браття,  встанемо  за  правду!
Це  –  наша,  рідна  і  свята  земля.
Ми  житимемо  в  Україні  тій,  
Що  між  боями  й  мріями  плекали!
І  навіть,  якщо  це  останній  бій,
Світанок  все  одно  за  ним  настане!
Героям  слава,  що  життя  своє
В  бою  лишили  до  хвилин  останніх!
Ти  знаєш,  найтемніше  –  на  світанні,
Та  ранок  неодмінно  настає!
І,  доки  обертатися  Землі,
І  ,  доки  ще  навколо  сонце  світить,
Нам  памˊятати  їхні  заповіти,
Оці  священні  Долі  скрижалі.
                                                                                     «...На  карнавалі  мертвих  поцілунків»
                                                                                                                                                                             Ніла  Зборовська
Пам’яті  Ніли  Зборовської
На  карнавалі
Мертвих  поцілунків
Життя  летить  під  ві́дстукіт    колес.
Не  бачачи  у  пелені  ладунків*
Так  хочеться  торкнутися  небес,
На  сонці  оселитись  вечоровім
І  пригорнути  
                                           занімілим  словом
Затоки  недоторканих  ще  плес...
                     *
...Вона  не  плакала,
                                       коли    книжки  горіли  –
«Пришестя  вічності»...
                                     весь  наклад  водночас!
То  не  слова  палали  –  її  крила!
Здавалося,  іти  уже  несила...
Та,  долі  не  скорилась,  не  здалась!
Осяйна.  
                 Стильна.  
                             В  чорному  «в  підлогу»,
На  цій,  гріхами  зболеній  межі,
Всі  мрії,  всі  дороги  й  застороги
Зійшлися  у  оновленій  душі.
......Тулила  жовті  до  грудей  троянди
Юрко  чекав...  для  нього  їх  несла.
Зірок  у  верховітті  –  міріади...
–  Якби  ви  знали,  як  до  вас  я  йшла!
Сказала  просто,  щиро...від  порога...
І  стало  тепло...нібито  від  Бога  
Сюди  її  та  зірка  привела  .
Зайшла  до  серця
                                                           І  не  вийшла  звідти...
Маленька...чиста...світла  і  тендітна...
А  осінь  все  шмагає  непривітно
Німим  безсилим  січеним  дощем.
Не  йди!  Не  треба!  
Так  потрібне  світло!
І    душу  
 Вже  не  покидає
Вітер  –  
несамовитий  щем...
....заплакала  у  Нього  на  могилі..
Згадався  вечір...добрі  дружні  хвилі...
Кохання,  що  можливо  б  розцвіло...
І  те  безцінне,  що  у  них  було  –
ковток  несамовитої  довіри,
Її-його-на  двох  одне  крило,
Але  ж,  це  їх  потужні  вірні  крила!
І  щастя,  що  торкнулось  і  пішло...
На  карнавалі
Мертвих  поцілунків
Життя  іде  по  лезу,  на  ножах.
За  лицарським  іржавим  обладунком
Під  заборолом  –
                                         Сонячна  душа.
Вона  може  примарою  здаватись
І,  іноді,так  важко  розібратись,
Та  де  ж,  проходить  вічна  та  межа!
На  перегонах  часу  божевільних
Втрачаючи,  летять  людино-дні...
Ілюзію  плекаємо,  що  вільні,
А  убиваєм  Господа  в  собі.
Та  хтось  –  руки  торкатиметься    тихо,
І    надзвичайний  цей  відкриє  світ...
Розкішні  крила  яблуневий  вихор
Розкриє  над  тобою  сніжний  цвіт!
*...я  вірю  в  українську  реконкісту*,
І  в  тих  хто  за  собою  нас  веде,
Єднає  світле  й  мудре,  мужнє  й  чисте  –
Дорогу  подолає  той,  хто  йде!
І,  навпіл  все  –  стежки  і  заповіти,
Журбу,  нестримність,  радість  і  біду!
Обіруч  з  тими,  хто  приносить  світло,
І  я  –  сьогодні  за  тобою  йду.
Ні,  не  розгубить  час  твоїх  слідів!
У  цім  немилосерді  літ  їм    жити!
 І  бути  
 Барикадам  на  Хресті.
 Зоріти  небом...і  скресати  лід.
І  сіяти  зелене  добре  жито.
*  
...Соборами  тулилися  дощів,  
Сплітаючись  в  єдиний  живопліт,  –
Твоя  нестримна  музика  душі,
Живий  твій  Несвіт  
                                                 й  мій    маленький  Світ.  
А  десь,  вперед  на  сотні  тисяч  літ,
В  цей  час  Нове  народжується  Світло
Й  торує  шлях  свій  паросток  тендітний
У  темній  неторованій  імлі.      
____________________________    
*«...На  карнавалі  мертвих  поцілунків»-феміністичні  роздуми  Ніли  Зборовської
*Ладунки-    заст.  Патронташ.  
 *  Українська  реконкіста-  процес  в  історії  творення  української  держави,  подібний  до  іспанської  Реконкісти  (718-1492)  в  який  Ніла  Вікторівна  вірила  і  написала  у  2003  році  однойменний  антироман,  залишившись  у  пам’яті  друзів  українською  реконкістою
*Барикади  на  Хресті-тут...на  Хрещатику,  мається  на  увазі  однойменна  поема  Юрка  Ґудзя  «  Барикади  на  Хресті»  
*  Зборовська  Ніла  Вікторівна  (27  вересня  1962,  с.  Рубаний  Міст  Черкаська  областьУкраїна  —  24  серпня  2011,48років,  похована  на  батьківщині)  —  український  літературознавець,  письменниця  і  психоаналітик.
*  Ю́рій  Петро́вич  Ґу́дзь  (Юрко́  Ґу́дзь;  нар.  1  липня  1956,  Немильня  —  пом.  20  лютого2002,  Житомир)  45  років—  український  поет,  прозаїк,  драматург,  есеїст,  публіцист,  художник,  філософ,  мандрівник.
Член  Національної  спілки  письменників  України  (Житомирське  відділення,  1991)  та  Асоціації  українських  письменників  (Київське  відділення).

Тетяна  Прозорова

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902339
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.01.2021
автор: Татьяна Прозорова ( Танюша Одинцова)