Надірвали вуха моїм садам
божевільні, з півночі бо, чужі
вітровії й нищили, як орда
зголодніла, витягнувши ножі.
Я ж, як дерево зроджене на межі,
йшла б, та раптом стерпла моя хода.
Північ Богу кинута не плече,
що хламида, широко тріпотить,
рветься долу, вивернеться умить,
аж у Бога з лівого запече.
Сад зачує: свистом Господь рече
до тієї, що на межі стримить.
Й може зломить вздовж її по хребту,
може вирве з коренем й кине вбік.
Сад, мов древній змучений чоловік.
Я, мов мітка, нагадка про мету –
сад заклявся: здужаю й зацвіту!
Вітровії нищили його вік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902230
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.01.2021
автор: шепт