Дев’ята поема
Засмітять — і на мить перестає
Божественною буть душа поета-І.Ш.
Пісня перша
1
Говорю я: єсть Бог; єсть геній мій
І воля вищої гармонії в самій
Природі.
Зореносців їсть земля,
І відреклись: «Не маєм генія».
Являю я: безсмертний геній — от.
Смітять нечисті — і сміття несуть в народ.
Уявлень єсть олжа у середини, —
Все лжа. Не лжа єсть генії
Й народ.
Сміття між ними.
2
Чи вам потрібно змінювать народ?
Змініть себе до генія висот.
Де геній починає серцем лунким,
Все єсть торкання —
все єсть поцілунки.
І сполох волі в ніч і в день.
Благословен
Хто вам приніс повітря висоти,
Що розбудило вас любить і йти.
І пом’якшило ниву серця вам.
Так йде народ, валить, він чує —
там,
Там геній.
3
Пройдіте клімати, і біля неба древа
відчуйте легкість,
як усунення біди і заблукання.
І готові ревно
вже попрощатись
назавжди,
Так швидко вас потягне
світле й вище.
Коли загоритеся огневищем —
не бійтеся: все, що було, єсть сон.
Ви Божества торкнетесь в унісон
із прохолодою.
Чи буде світ щасливим?
Вологу тягнуть хмари, як на сон,
і світлий дух шукає світлі ниви.
Зметнеться дух — прощай!
Не впізнають чужого:
Хоч тіло те ж,
Та все нове у нього.
Хто землю раз побачив оком орлим,
той зміниться:
очистить орле горло
і засумує. Все за тим, чого нема,
чи мало є.
Природо, ти сама
сумуєш так. О вічна чистота!
О радосте єдина для земного!
О вічна чистота гармоній того,
чого і не торкнутись людям так!
О вічная любов і чистота!
О спраго сліз! Любов і чистота!
4
Я так сказав, що мул тримає лоно.
І Бога гідний той, що вирвався з полону,
І подвигу торкатися почав,
І йшов на смерть — і не загинув.
А вхолонув,
Де яснобачення взялось в його очах.
То Дух ввійшов — і він побачив
все життя,
І він сміявсь, як забуття!
Щасливий той, кого сам Бог відкриє:
Над ним останнії породи порозмиє
І вигляне, як сонце духу, вмить —
І тим розтне. Зігріє, чи спалить.
5
Немає зла
в людях, а — поневолення. Була
пора обіймів у високого й низького. Була
і є природа, і ні злого,
ні доброго, — вона природа , —
в ній нема.
Таїни є в її природній силі.
Всіх має дух: то нижчий дух —
тюрма
то вищий довго не під силу.
Терзання духу на все вищій хвилі —
до вічності.
Хто вистраждав любов,
йшов не ламаючи — квітуючи життя, —
ясний! як сила Божого буття, —
той вийшов в інший світ,
світ заграничних знань.
Куди підуть брати і сестри,
та всі для різних починань.
Говорить хто: нема богів:
не засудіть, він ще не дотягнувся.
Говорить хто: душі нема:
не засудіть, можливо, ще не має.
Говорить хто: нема любові:
не засудіть, не затопчіте серця сад,
схиліте генія — нема шляху назад
від генія.
Ні словом,
ні тими пухирями, що думки,
ні тілом, що не бачать,
ні що плоть,
не доторкайтеся;
хай буде чисто Бог
і геній мій;
де суміш, там і пекло;
я вам ще хлопчиком сказав —
і заховався.
Торкніться генія в сердечній чистоті.
Той світ одна Любов.
Мій дух в любов носив людей,
і повертав, немов дітей,
і відпускав як риб у мул,
де будуть рухатись вони
многії літа
з плачем від пам’яті душі —
й терзати інших, як вони, у сні,
що не готові до життя богів.
В Розруху йдете.
Дух мій — хліб для вас,
і порятуйтесь,
й ви — хліб для ниви, що є Любов.
Та єсть і дух — що не підходьте
і в серцях, заради душ. —
Це те, що рухатиме
руки, й ноги, й крила і світ розтне.
Коли я бог.
Пісня друга
1
Я бачу;
Погляд цей не полиша
Покручені життєвістію віти
Із жалістю і ніжністю до світу:
Так в листопад очиститься
душа —
І дух крізь ребра випнуті засвітить.
2
Так мудреці ввіходили в мій сад.
3
Не плачте, не карайтеся з імли,
Ви геніям і не допомогли б.
Не та вже ласка і не той вже догляд,
Де бачить їх верховний погляд.
Ви щастя доторкалися немало,
Коли не швидко геніїв вбивали —
І завмирали. Я наслав їх радо,
Щоб говорили про духовну правду.
4
Від місць кінчини
труби духу в небо
Холодні й постоять.
Се ті — сурмлять.
Се ті вам засурмлять:
Се ті стоять під силою краси.
Співає й степ. —
Приймеш кого єси.
5
В пророків легкі душі. —
Правда вся із легкою душею.
Нижче сяй — то й тяжче на душі.
В низький політ
Хто геніїв зашморгує моїх —
Той і тому не хоче знати їх.
Ви діти всі у них — у кому Дух.
А свіжі діти мають Бога слух, —
І знатимуть, що можна стати з Богом;
Кажу: ви їм не зробите нічого.
Бог так зробив
й я так зробив.
Пісня третя
1
Глупота — чий випар в повітрі?
Підспідність природи
Безстидна, і в дурощах кривди і правди нема.
Воістину: дух мій легкий проникає в породи:
це сталось.
Для радощів — сонце й зима.
Возрадуйтесь, гори,
у Всесвіт кидаючи жилки
Нутра. Возрадуйтесь, доли, в безсмерті.
Возрадуйся, ранку.
Ніщо не родилось ні пізно й ні рано;
Прихована радість — як мудрість,
щоб чути і жити.
Лиш дух мій вника,
що й маленьку частинку не ранить.
Божить. О не беріть все ламати, ви грубі.
Я сам направляю потік мій у труби —
У вічність.
Ніщо не спізниться, не пізно й не рано.
Возрадуйтесь, ріки,
Живі й неживі мої води.
Воістину: світло швидке проникає пороги:
і води людей; і коли принесете ще Бога
На гребені хвиль, о мої океани й небеснії зводи,
Хай луска повітря. Возрадуйтесь, пружнії гади,
З води, з-під землі, і з вогню,
і з повітря, — де всі ви.
Один — вам в усьому посібник, де зрушую надра;
Ввергаючи в піну і гніт океанських засівів.
Тож зсуви заждуть до удару свободи Знавця:
Чистим генієм я не нарадувався.
В нерозумних земель, що стрибають, —
стрибковий хід у негоди.
Чистий геній — як сонце на яснії води;
Сокіл в небо; з душею душа на свободу.
Ось земля!
Запах генія пальців залишиш нестертим —
Стане й прагне любити все, як перед смертю;
так і кличуть порога.
Поезія — мова богів. Небесна со-вість.
О мій клич, дух безсмертного бога;
Щоб молились на шиях в найближчих стихів;
О! сліпим, неготовим — стихія стихій.
Радійте, що ніяк мені, ви хвилі,
назвались — народи.
Воістину: світло швидке проникає пороги:
І води людей; і коли принесете ще Бога
на гребені хвиль, о мої океани й небеснії зводи;
Всесвіт з мене росте. Променистий
з первісної точки,
Розходячись — плавить і ниті, і зв’язки,
і межі людей,
Звірів, хмар і дерев, птиць —
і тіні легкі боготочних
Зірнять: вічність гряде;
Світ із мене легкий. Найчистішу красу надпиває
Чистий дух; крайній вибух і вдар в Божестві;
І летить, швидкі блискавки з себе скидає
Неназванний і радісний у торжестві.
Пийте з сліду і смійтесь над всим;
Вдарять блискавки: буде — як я народив:
інший світ.
2
А що люди?
І не чують (а хто там творив?),
І не бачать: є обличчя — не зрощено рук,
Або ніг;
А є ноги — немає душі;
Є душа, а немає чуття.
І проходиш, на щоки стрибає життя.
І пов’язані в сон.
3
Сію генії я. Сяяв дощ
золотий
із очей носія.
Синім жартом обхід над землею почав
Білий стрижень смерча.
Хто дрижить,
Коли так і не йме, куди сходить мій дух,
Кого в темінь безодень кладу.
Розмиваючи ниті,
розмивами йдучи, знайдуть:
Нить ясну.
Златі генії, діти веселі в чаду!
Сію генії я. Сяє світло швидке
голови носія.
Простелись, моє поле, пробігаючи, в камінь
і в обрій вдаряючи чийсь,
Плодовитими райдугами беручись,
Розливаючись в зарослях стебел
й верхів кунтушів.
Б’є зелений вогонь
з-під рожевих туманів душі.
П’ють зеленую кров, хто несвітло напитись спішить;
Так спорідненість ниже. Намистинками на ниття,
Що вас тягне із варива, із шкаралупів буття —
Що кипить? Яка нить? який шлях?
Зорі юності вколюють;
Безмір черпали ви срібним ковшиком серця.
Возрадуйтесь, ріки,
Живі й неживі мої води.
Воістину: світло швидке проникає пороги:
І води людей; і коли принесете ще Бога
На гребені хвиль, о мої океани й небеснії зводи;
Світ із мене росте.
1985. Київ
( з першою книги «Деміург», 1992 )
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902124
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.01.2021
автор: Шевчук Ігор Степанович