Ми сіріли поволі, як небо осіннє сіріє,
почергово зривались у довгі холодні дощі,
сум звивався хвилинами, днями, невидимим змієм
утікав поміж рук чи сльозою тулився до щік.
Випадали снігами, ночами морозили ліжко,
свято вірили - теплі, ковтали гарячі чаї.
Ми летіли до інших, неквапно приходили пішки,
повертались на злочину місце, авжеж, нічиї.
Далі знов забувались і грались крихкими словами,
у відлизі очей розквітали строкаті гаї,
ми гадали: належимо до кольорової гами,
і синхронно у чорні вдягалися пальта свої.
І ховались між тіней, що тихо цим містом снували,
як і ми, прикидаючись звично живими людьми.
Остигали ще дужче, часом, до знетями бувало,
просто серцю байдуже, у ньому столиця зими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901957
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2021
автор: Сніг_на_голову