Літа дитинства вже далеко, та памꞌять жива, спомини гріють душу і я згадую…
Вже вечір, за вікном тріщить мороз. Сніг лежить аж по самі вікна, а інде і під стріхи. Сьогодні сусідів немає на посиденьки - почався піст - гріх ходити по хатках і вести зайві розмови. У хаті тепло - потріскують дрова в печі - тихо так, затишно. Ми всі сидимо на печі - бабуся, мама і я. Горить гасова лампа. Бабуся з мамою вишивають.
Бабуся - хрестиком, мама гладдю. Вишивають рушники. Бабуся розповідає мені казки - про курочку рябу, про колобка, про золоту рибку. Я ці казки вже майже напам’ять знаю. І в мене було друге бажання - щоб мама залишила свою роботу і була зі мною. Я дуже люблю свою матусю і завжди біля неї спокійно засинаю.
А тут бабуся: «Принеси, дітки, водички напитись!». Вода на ослоні, біля порогу, а там світла немає. «Не піду - кажу - я боюсь!». А бабуся: «А ти не бійся, ми ж у хаті. А он на покуті ікона Святого Миколая - попроси його і він тобі допоможе». Я набираю в кухоль води, підходжу до ікони і тихесенько прошу: «Святий Миколаю, зроби так, щоб мама кинула вишивати і була зі мною!». І тут у віконце наче хтось постукав тихесенько. Мама почула і спустилася з печі подивитись - хто там прийшов. А то наш котик Мурчик від холоду попросився до хати. На цьому всі вишивання закінчились і ми сіли вечеряти. А я поглядаю на ікону Святого Миколая і думаю: «Який же він хороший, адже він виконав моє прохання і прислав мені на допомогу Мурчика!».
І ось ми з мамою полягали спати. Мама гладить мою голівку, маленькі ручки і говорить, що я в неї найкраща донечка. Мені так добре поруч з мамою і я відразу засинаю.
Вранці відкриваю очі - сонце заглядає у невеличкі віконця. На шибках мороз розмалював загадкові візерунки. В хаті нікого немає - мама з бабусею правляться по господарству.
Мурчик спить у мене в ногах, а я роздивляюсь на нашу хату. На покуті - ікони, внизу - сніп пшениці, на стінах, як білі птахи, рушники. Комин коло печі мама розмалювала квітами і пташками. Повишивані подушки і простирадла. Пахне травами, які на зиму насушила бабуся. І мені тепер ніколи не лячно залишитись в хаті наодинці, адже зі мною Святий Миколай!
Я встаю з постелі в своїй полотняній сорочечці і маленькими босими ніжками біжу до ікони Святого Миколая і прошу: «Святий Миколай, я знаю, Ти всіх любиш, а особливо маленьких діточок». Допоможи мені – щоб бабуся не хворіли, а жили довго. А я в цьому році піду до школи, і коли ми з Тобою будемо залишатись у хаті удвох, я буду Тобі все розповідати і радитись з Тобою, адже я Тебе теж дуже люблю!».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901917
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.01.2021
автор: Новікова Любов Андріївна