Тече ярами синя річка,
То Божа кров – жива вода…
На схилі згорбилась капличка,
як мати зморена – стара.
Я, підійду вклонюся нині,
не ношу хрест та не хрещусь.
Давно за гріх ми Богу винні,
та й я, на людях не пощусь.
Не та любов поклони бити,
не та печаль, що не пече.
В холодну річку не ходити,
поки вогонь не припече.
Та нині й віра, як зневіра,
один за одним, як вовки.
Ми досі не впізнали звіра,
який нас кривдив всі роки?
Сидить собі – гризе потрохи
пусте нутро черствих сердець,
а ми хапаєм хліба крихи…
Ось вам початок та кінець!
Така собі лиха примара,
звила зусилля нанівець.
Немає душ – купує тару,
за той зелений папірець.
Ото вся віра нині браття,
не в Бога віра – тільки в блиск
і де була свята розмова
тепер лише щурячий писк.
Ходив Ісус, ходив босенький
по рідній матеньці Землі.
У білім хітоні бідненькім
по цій не зораній ріллі...
Вклонюсь тобі – вклонюсь старенька
в оці не скошені жнива.
Така скоцюрблена – маленька,
а віра досі, ще жива!
На те і є Господня воля!
Його ще розум не вскипів …
Він подарує кращу долю,
для тих хто зради не велів!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901802
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.01.2021
автор: Олег Крушельницький