УСМІШКА ОСЯЯНОГО СТРАХОВИСЬКА. Дрампоема любові (продов-я, 5)

.........................................................................................
.........................................................................................

.........................................................................................

(спохоплюється)

Чого  це  я  говорю  так?

Він:

Великий  Боже,  ми  згоряєм...
І  як  утримати  усе:  земне  й  небесне!..
Який  незмірний  тиск  у  голові!
Яким  напором  підіймає  душу!
Як  тремтить  серце!!
За  це  блаженство  райське,  не  пекельне,—
любить  коханих  —  та  невже  потрібно  вмерти?
Як  підніма  над  головою  білі  кратери!
І  відчиняє,  відченя  високу  ляду!
Дунає,
Дніпре,
Доне,
Дністре,
Дано,
поля  мої,  
зеленії  ліси!
Земле  моя!
Невже  ти  не  даси
Ще  сили  вкласти  в  душу  їй,  коханій?
Земле,  ти  проштовхни  нас!
Дитяче  лепетання  скрізь,  —  від  мене  все  
залежить:
і  слово  кину,    і  світ  перекинеться.

Вона:
(стає  на  коліна)

Святая  милість  Божа  і  таїна!..
Якщо  цей  легіт  —  губи,  губи,  губи,  губи,  
губи,  —
І  обіймань,  і  поцілунків  гук,  не  спиняться,
й  нарешті  світ  намацає  себе  й  полюбить  —
окриль  його  і  підійми
з  Твоїх  незримих  рук  —
шугаючих  в  проталину  із  тьми,
поки,  згоряючи
її  тримаєм  ми!

Він:

Поки,  згоряючи,  її  тримаєм  ми...

Вона:

Окриль,  і  обцілуй,  і  обійми  —
Усіх,  як  нас  обняв,  вже  звільна  божевільних,
і  запали  на  протягові  доль
вогонь  всевідання  жертовний,
Святий  вогонь!
Господи!  як  нас  отямив  Ти,
хай  світ  отямиться  біля  вогню  
Любові!
І  так,  як  вибухи  ідуть  від  вибухів  —
із  духу  дух,  й  на  душі  опадає  мудрість
і  тихе  милосердя...

Хор  ночі:

«А  в  небі  древо  шкворнем  полум’я
трясе
передчуттям  свого  ім’я.
Хтось  тріпає  підпаленим  гильцем,
аж  чути  запах,
як  здійма  повільно  жертву,
веде  на  кін,  щоб  до  лиця  лицем,
Гуде  любов  —  потяг  любовних  сцен!
Хто  ж
піснею  притягне
й  виллє  мир??
Шкварчить  любов
на  грані  світла  й  тьми!»

Вона:

Світе,
ти  чуєш  мене,  Звіре?

Хор  ночі:

«Несе,  несе,  несе  ріка  вінок,
На  зорях  і  кущах  —  мохнаті  очі,
Хай  Річка  прополоще  рибу  ночі!
Несись  на  крові  у  небес  танок.»

Він:

Як  довго  я  тебе  шукав  —  аби  знайти!
Мов  з  коридору  в  коридор  —  в  гіпноз  без  ходу.
Бог  проривається  —  на  переходах
між  коридорами:
старий  пропав,
новий  ще  не  настав,  —  отам  жар-птиця.
Бог  —  милосердний,
Він  тримав  на  чатах:
Щоб  нові  стрілись  ми  —  велів  нам  розлучатись
з  старим,  й  одному  з  одним  —  щоб  не  спати.

Вона:

Ти  мовиш  так,  ніби  усі  тисячоліття  —  
враз  вустами  стали!  —  щоб  любов  віддати!..

(Кружляють  в  танкові,  цілуються...)

Вона:
(тихо)

Скільки  нас  справжніх,  бездомних...  —
для  світу  невідомих  —
горять  в  серцях...  рятуючи  цей  світ...
(цілуються  бездомно,  дико,  спрагло...
в  сльозах)

Вона:

Як  просто  й  складно  —  коли  любиш...
І  чого  сперечатися  —  хто  з  людей  
найрозумніший?
Любов!  Це  —  Космос...
А  нелюбов  —  то  щохвилинне  риття  
могил  собі  на  всіх  світах...

(  Продовження  цієї  поеми  90-го  року  —  буде  далі)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896972
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2020
автор: Шевчук Ігор Степанович