Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 3 частина)

Школа    катувань
       
                   Наша  розмовна  термінологія  пропонувала  однакове  слово  для  позначення,  як  моджахедів,  так  і  радянських  солдатів  молодшого  призову  –  духи.  Полонений  дух  і  дух  –  твій  товариш  по  зброї,  об’єкти  для  знущань  без  огляду  на  національність,  з  винятковою  жорстокістю  і  приниженням.  Як  наші  вороги  всі  були  духами,  так  само  кожен  наш  побратим  перші  шість  місяців  служби  носив  таке  почесне  звання.  Уникнути  ганебного  явища  у  радянські  армії  вдавалося  переважній  меншості  бійців.  В  окремих  підрозділах  інтенсивність  гноблення  могла  не  досягати  рівня,  коли  ми  вживаємо  слово  «садизм»,  але  практично  скрізь  молодим  служба  не  здавалася  медом,  тоді  як  армійські  діди  мали  відчутні  привілеї.  Скажімо,  умови  служби  у  моєму  першому  підрозділі  не  можна  назвати  нестерпними.  У  той  самий  час  існували  і  такі,  де  співвідношення  між  молодими  і  старшими  призовами,  плюс  кількість  негідників,  плюс  безконтрольність  з  боку  офіцерів  –  сукупність  факторів  породжувала  немислимі  для  існування  умови  служби.  Не  дивно,  що  доведені  до  межі  хлопці  змушені  були  застосовувати  зброю  не  за  призначенням.  Годі  пригадати,  щоби  хтось  із  дідів  мав  побоювання  через  гноблення  салабонів.  Юнаки  –  вони  ж  безсмертні,  у  власних  думках.  Більшість  з  однополчан  марили  іншими  очікуваннями.  Коли  вони  тягнули  перший  період  служби,  то  вже  тоді  думкою  сягали  у  майбутню  благодать,  від  року  і  більше.  І  знали,  що  стануть  такими  ж  безжальними  до  наймолодшого  призову.  Літаючи,  вони  вчилися  гнобити  інших.  Що  я  маю  на  увазі,  кажучи  «літаючи»?  Літати  молодим  –  перше  неписане  правило  у  радянській  армії.  Більшість  із  ним  сумирно  погоджувалася:  душара  має  літати.  Відлітавши  своє,  кожні  пів  року  він  переходитиме  до  іншої  категорії  бійців:  від  духа  до  молодого,  потім  стане  черпаком  і,  нарешті,  дідом,  а  після  наказу  міністра  оборони,  за  яким  його  й  звільнять  (тільки  що  не  відразу)  –  дембелем.  У  наших  умовах  дембеля  зависали  до  чотирьох  місяців,  переслужуючи,  поки  поповнення  набуде  якихось  навичок.  Отже,  духи  літали  свої  пів  року,  умовно  кажучи,  найвище.  Наступні  –  вже  не  так  активно,  але  також  не  без  деякої  тиранії  з  боку  дідів,  але  найтяжча  рутина  припадала  на  перший  період.  Старожили  не  тільки  передавали  їм  бойовий  досвід,  але  робили  це  надто  інтенсивно,  не  забуваючи  про  прийоми  рукопашного  бою.  Ходили  чутки  про  рідкісні  випадки  переваги  молодих  над  старими  військовослужбовцями,  та  хтозна,  чи  такі  легенди  вигадували,  чи  таке  траплялося  насправді?  І  ще  оповідали  про  призови,  які  складалися  з  чеченців,  або  представників  деяких  інших  гарячих  народів,  які  просто  не  дозволяли  торкатися  пальцем  до  своїх.  На  превеликий  жаль,  українці  до  таких  не  належать.
                   Призначені  бути  інтернаціоналістами,  швидше  за  все  ми  відповідали  характеристикам  антиподів.  Слов’яни  не  відрізнялися  згуртованістю,  зате  не  вважали  огидним  відпускати  кпини  на  адресу  нацменшин  із  республік  Середньої  Азії,  Прибалтики,  Молдови,  Уралу.  Навіть  для  москвичів  мало  місце  зневажливе  ставлення.  У  невеличких  колективах,  де  всіх  перемішано  потроху  питання  національностей  не  загострювалося.  Там  дійсно  могли  похвалитися  рівним  ставленням  до  всіх,  тільки  градація  по  призовах  лишалася  бар’єром  для  повноцінного  такого  братства  народів.  Та  місцями  національний  склад  окремих  підрозділів  провокував  міжетнічні  суперечки  із  застосуванням  грубої  сили.  Зазвичай  слов’яни  купчилися  собі  і  окремими  групами  етноси  велетенської  країни.  Все  це  у  різних  варіаціях  існувало,  як  явище,  неможливо  вивести  однозначний  стан  такого  делікатного  питання.  Однак,  епітет  «чурка»  для  багатьох  набув  значення  тільки  в  армії.  Бути  духом  у  війську  важило  лиш  половину  біди,  а  от  якщо  тобі  не  пощастило  народитися  одним  із  …,  тоді  біда  набувала  довершеної  форми.  На  місці  трьох  крапок  могла  опинитися  будь  яка  домінуюча  національність,  за  винятком  малочисельних.
                   Гноблена  категорія  побратимів  (це  ж  треба  –  гноблені  побратими!)  вирізнялася  з-поміж  інших  (один  рік  служби  +)  зовнішнім  виглядом.  Не  підігнана  форма,  перетягнута  дерматиновим  («діди»  носили  м'які  шкіряні)  ременем  висіла  мішком,  ніяк  не  інакше.  Для  підсилення  ефекту  очмаріння  ремінь  змушували  затягувати  так  сильно,  щоб  між  ним  і  тілом  не  пролазив  палець.  Черпаки  (від  1  року  служби)  такого  носити  собі  вже  не  дозволяли.  Кожні  пів  року  відбувався  поступовий  перехід  від  стану  одноклітинного  організму  до  дрібної  шляхти,  а  потім  і  когось  на  кшталт  авторитетів  на  зоні.  Зростають  привілеї,  то  й  гонору  додається.  Однорічкам  вже  не  личило  махати  віником,  перемивати  посуд  за  весь  батальйон,  тощо.  Перше,  що  робив  новоспечений  «черпачок»  –  благоговійно  підганяв  штани  і  кітель  по  тілу.  Прибираючи  зайвий  об’єм,  нерідко  передавали  куті  меду,  це  виглядало  гротескно,  тоді  казали:  вшився  як  презерватив.  Дехто  із  командирів  терпіти  не  міг  перешиті  однострої,  змушуючи  розпороти  шиття,  а  іноді  самі  розшивали  оте  страхіття.  У  вільну  хвилину  розшитий  знову  брав  до  рук  голку,  бо  ходити  батальйонним  чуперадлом  вважалося  соромом  перед  своїм  і  молодшим  призовами.
                   Молодого  бачили  здалеку.  Відрізнити  таких  від  «старих»  солдат  могли  і  свої,  і  чужі.  Чмо  у  ботах  носило  зашироку  форму,  капелюха  з  опущеними  донизу  крисами,  зношене  взуття,  майже  рівну  кокарду  (старші  згинали  кокарди,  мало  що  не  скручували  у  трубочку).  Статутні  вимоги  до  одягу  військовослужбовців  молодь  перевершувала  по  всіх  пунктах.  Звісно,  так  теж  «зростав»  авторитет  червоної  армії  в  очах  народів  світу,  хоча  дідів  менш  за  все  цікавив  авторитет,  головне:  приниження  духів  повинно  відбуватися  у  найбільш  принизливій  формі.  Дорісши  до  черпака,  солдат  починав  перейматися  «куванням  дембелю».  Протягом  наступного  року  тривав  пошук  кітелю  потрібного  розміру,  кашкету  чи  шапки,  залежно  від  періоду  демобілізації,  відповідно,  взуття.  Не  пам’ятаю  випадків,  коли  солдатські  знаки  –  прикраса  кітелів,  видавалися  командирами  на  підставі  заслуг.  Їх  просто  купували  комплектами.  На  всі  процедури  доводки  солдата  до  зразкового  рівня  якраз  відводився  останній  рік.  Та  й  повсякденні  однострої  не  просто  добирали  потрібного  розміру,  але  й  модифікували,  як  я  написав,  перешиваючи  їх  і  наводячи  лоск  в  інші  способи,  деталі  яких  залишу  по-за  спогадами.  Достатньо  сказати,  що  на  ногах  воїна  першого  періоду  служби,  за  рідкісним  виключенням,  красувались  порепані  шкарбуни.  Чому?  Бо  нові  відразу  вимінювали  діди.  Вимінювали,  не  питаючи  згоди.  І  скрізь  це  вважалося  беззаперечним  їхнім  правом,  хоча  на  словах  велась  безкомпромісна  боротьба  з  позастатутними  стосунками  (ет,  слова-слова,  чого  ви  варті?).  Дідівщина  мала  відмінності  і  це  залежало  від  уміння,  мудрості  та  волі  офіцерів,  які  мали  би  протиставляти  статутні  вимоги.  Натомість,  скільки  не  велась  профілактика  ганебної  практики,  ганебна  кормига  процвітала,  як  поля  опійного  маку  в  афганській  глибинці.  Дякувати  Богу,  не  така  вона  нестерпна  була  у  взводі  охорони,  куди  я  потрапив  по  прильоту  до  Шиндандського  гарнізону.  Можна  стверджувати,  дихалося  нам  значно  легше,  ніж  духам  із  сусідніх  підрозділів.
                   Якою  могла  стати  служба  і  якою  вона  була  у  сотень  інших  молодих  солдатів  я  побачив  у  найпершу  ніч,  тільки-но  прилетів  на  «Кубу».  Власне,  особливою  жорстокістю  і  запам'ятались  мені  діди  тієї  кабульської  частини.  Багато  розмов  на  цю  тему  давали  волю  фантазіям,  починаючи  від  першого  дня  призову.  Наскільки  реальність  перевершує  уяву  я  з  жахом  переконався,  як  тільки  вечірні  сутінки  насунулись  на  дерев’яну  солдатську  казарму.  І  що  таке  трасуючі  кулі,  які  прилітали  до  гарнізону,  не  завдаючи  мені  шкоди?  Тьху!  Найжахливіше  відбувалося  всередині  казарм.  На  війні,  яка  вона  не  є,  існує  можливість  взяти  гору  над  ворогом  і  вціліти.  Побачене  скидалось  швидше  на  приреченість,  коли  безголосі  жертви  піддаються  тортурам.  А  за  який  гріх?  Та  тільки  через  бажання  завдати  приниження,  болю,  відчувати  себе  безкарним.  Їх  була  більшість,  інакше  хто  посмів  би  розкрити  слинявого  рота  і  заверещати:  «Бажаючий!»  Після  команди  з  другого  поверху  кількох  ліжок  десантувалися    кілька  зашуганих  духів  і  постали  перед  ясновельможним.  Той  невдоволено  варнякав:  «Я  сказав:  один  бажаючий!».  Почулося  гупання  важким  тупим  предметом.  Коли  покарання  винуватців  закінчилося  і  вони  позалізали  під  ковдри,  дід  голосом  скаженого  заревів:  «Бажаючий!».  Хто  тепер  мав  підскочити?  Не  потрібно  довго  думати,  відповідь  очевидна:  після  першого  крику  піднятися  всім  і  надавати  по  пиці.  У  тоталітарній  країні  армія  існувала  окремо  від  нормальної  логіки.  Там  майже  кожен,  літаючи  сьогодні,  чекав  оте  саме  «завтра»,  коли  він  кричатиме  «бажаючий!»,  а  молодші  від  нього  на  рік  вигрібатимуть  по  повній  духівський  пайок  ударів.  Система  перетворювала  людей  на  тварин.  Гірше:  на  садистів,  бо  тварини  живуть  інстинктами,  а  не  ненавистю.
                   Нас,  транзитників,  тієї  ночі  не  чіпали.  Навпаки,  у  багатьох  знайшлись  земляки  серед  бійців  старших  призовів,  по  кутках  точилися  розмови  про  хатні  справи  на  батьківщині.  Після  відбою  казарма  бубоніла  на  різномовні  голоси.  А  на  тлі  гомону  розігрувались  битви,  на  які  намагалися  не  звертати  уваги.  Кожному,  як  казали  нацисти,  своє.  Дух  все-одно  бував  битим:  не  так  подивився,  повільно  падав,  не  радів  при  цьому…  Хіба  хто  пішов  би,  та  пожалівся  офіцерові?  Ні,  такий  втрачав  авторитет  і  серед  свого  призову.  Тримати  удар  –  вважалося  ознакою  справжнього  пацана.  Слабохарактерних  цькували  всі:  старші,  молодші.  Тобто,  неписаний  чорний  статут  вимагав  виконувати  забаганки  дідів  до  певної  міри,  яку  треба  було  відчути,  щоб  не  впасти  на  самісіньке  дно  ієрархії,  де  об  тебе  вже  витиратимуть  ноги  аж  до  демобілізації.  Коритись,  але  не  плазувати,  виконувати  накази,  але  не  принижуватися  до  прання  дідового  одягу.
                   Всебічна  боротьба  з  мордобоєм  у  війську  по  всіх  лініях  наступу  завершилася  перемогою  мордобою.  Іншого  статися  не  могло.  Причому  намагання  придушити  ганебне  явище  не  носили  формального  характеру.  Замполіт  батальйону  обіцяв  особисто  віддавати  під  суд  за  нестатутні  обертаси.  Одного  лютого  молдованина  навіть  засудили  до  дисциплінарного  батальйону,  а  це  вважалося  навіть  гірше  за  звичайну  виправну  колонію.  Тим  не  менш,  злісних  порушників  статуту  судами  не  налякати.  Скільки  би  не  умовляли  командири  скаржитися  на  злих  старших  товаришів  по  зброї,  мало  хто  дослухався  до  їхніх  порад.  А  хто  не  витримував,  зважившись  випробувати  дію  справедливих  радянських  законів,  той  і  пошкодував.  Дивна  річ:  формально  винний  у  нестатутному  поводжені  мав  неприємності  більші  чи  менші,  але  життя  жалібника  ставало  нестерпнішим.  Глуха  ізоляція,  наче  прокаженого,  торкалася  його  подальшої  служби.  І  це  назавжди  перекреслювало      перспективу  щасливого  черпацтва  і  дідівства.  Дух  залишався  довічним  духом.  Людині  неможливо  лишатися  самотнім  серед  тих,  хто  тебе  не  поважає.  На  жаль,  люди  втрачали  все,  що  у  них  було  від  людини,  перейнявшись  цим  загальним  почуттям  відрази  до  хлопця,  який  не  встояв  у  двобою  із  жорстокістю.  Армія  не  розуміла  сентиментів.
                   Що  ж  офіцери  і  прапорщики?  Вони,  безумовно,  засуджували  побиття  одних  іншими.  Хіба  можна  не  реагувати,  коли  сліди  нічних  «польотів»  промовляли  самі  за  себе?  Найчастіше  власна  версія  постраждалого  не  відрізнялася  оригінальністю:  послизнувся,  впав,  забився.  Далі  –  тупик,  непроникна  стіна.  А,  як  розсудити,  то  й  командиру  не  вигідний  розголос.  У  частині  паперової  документації  наша  бюрократична  система  перевершувала  всі  форми  звітності,  прийняті  у  світі.  Для  забезпечення  умов  успішної  кар’єри  взводні  і  ротні  намагалися  не  пасти  задніх.  Тільки  почни  боротьбу  з  нестатутними  відносинами,  -  відразу  станеш  чорною  свинею:  як  ти  допустив  у  своєму  підрозділі?  Легше  дечого  зайвий  раз  не  помічати.  Лейтенанти,  старші  за  підлеглих  на  три  чи  чотири  роки,  клали  обов’язки  по  нагляду  за  порядком  на  молодших  командирів  –  сержантів,  або  тупо  на  дідів.  У  який  спосіб  ті  організують  лад?  Байдуже.  Хто  кого  гнобить?  Теж,  аби  не  спливали  кричущі  факти.  Головне,  з  таким  устроєм  апріорі  згодні  не  тільки  діди,  але  й  молоді  бійці.  Служба  іде,  наказ  міністра  оборони  наближає  термін  чергового  призову,  отже,  «чобітна»  дисципліна  вчора  завдавала  прикрощів,  а  завтра  обернеться  привілеями,  негаразди  ж  дістануться  наступним  духам.  Основне  мистецтво  офіцера  -  тримати  під  контролем  моральний  стан  підлеглих  щоб,  бува,  хтось  не  перестріляв  кривдників.  Не  всі  командири  взводів  і  рот  мали  талант  педагога.  Вчити,  виховувати,  впливати  авторитетом,  або  владною  рукою  міг  не  кожен,  а  з  тих  хто  міг,  може  не  всі  й  хотіли.
                   Наш  невеликий,  але  найбільш  озброєний  взвод  охорони  також  відзначився  історією  збройної  помсти.  Земляк  з  Донеччини  (прикра  деталь),  розумний,  талановитий  хлопець,  прекрасний  музика,  вночі,  знаходячись  на  бойовому  посту  з  охорони  матеріальних  складів,  відкрив  вогонь  вбік  зміни  караулу.  Через  хвилювання  чи  небажання  зашкодити  невинним  не  влучив  ні  в  кого.  Я  не  можу  пояснити  причину.  Розстріляти  кривдника?  Маючи  автомат  –  справа  однієї  секунди.  Що  було  насправді?  Наближаючись  до  вартового,  щоби  його  замінити,  весь  караул  міг  би  лишитися  там.  А,  як  варіант,  наважившись,  солдат  міг  вибірково  визначити  цілі  слушної  хвилини.    Він  змусив  кількох  побратимів  рити  носами  нірки  у  землі  до  останнього  пострілу  у  самого  себе.  Потім  відбувся  військовий  трибунал.  Як  розслідували?  Хто  йшов  свідком?  Провал  у  пам’яті,  наче  не  було  нічого.  Суд  визнав  винним  єфрейтора  М.,  мого  року  призову,  гуцула  з  Франківщини  –  найдивніше  у  всій  справі,  бо  М.  ніяк  не  підпадав  під  образ  людини,  яка  знущанням  могла  довести  до  самогубства.  У  майбутньому?  Не  виключаю,  хоча  –  ні,  не  віриться.  Кількість  тих,  хто  реально  збиткувався  над  наймолодшим  призовом,  задовольнила  би  потреби  не  однієї  кримінальної  справи.  А  найбільшим  злочинцем,  патологічним  покидьком  був  теж  земляк  (з  України)  –  Вася  Б,  досконалий  організм  для  висмоктування  мозку,  хоч  і  з  пільговим  посвідченням  воїна-інтернаціоналіста  з  усіма  наслідками.  Здавалося,  сенс  його  життя  у  створенні  нестерпних  умов  для  духів.  От  хто  з  усіх  мало  не  довів  до  розстрілу,  так  це  Вася,  коли,  нахапавшись  його  п’ястуків,  рядовий  Гойса  кинувся  бігти  до  піраміди  з  автоматами.  Не  добіг.  Б.  навідліг  гехнув  того  табуретом  по  голові,  чим  завдав  матеріальної  шкоди  караульному  приміщенню.  Табурет  розвалився,  а  дубова  голова  хлопця  витримала,  після  чого  його  перевели  служити  із  взводу  охорони  на  кухню.  А  міг  би  й  викосити  нас  Гойса,  як  би  він  сортирував  у  стані  афекту  хороших  і  поганих?
                   Отак  і  жили  постійно  на  межі  між  двома  вогнями.  Моджахеди  мочили  нас  справедливо,  за  військову  агресію.  Свої  діди  гнобили  молодих  за  просто  так,  пояснюючи  одним  словом:  «паложена».  Іноді  хтось  клав  кривдників  у  цинкові  ящики,  а  сам  відправлявся  на  зону  спокутувати  злочин.  А  часом  садовили  до  колонії  садистів,  або  засуджували  їх  до  дисциплінарного  батальйону,  але  з  проявами  дідівщини  покінчити  не  могли.  Недорозвинена  модель  явища  у  нашому  взводі  пояснювалась  не  млявістю  і  малою  чисельністю  дідусів,  а  жорсткою  позицією  заступника  командира  взводу  старшого  сержанта  Єреся.  Віддаю  належне,  при  ньому  ніхто  не  принижувався  перед  старшими  призовами,  не  прав  чужих  речей.  Звісно,  молоді  виконували  брудну    роботу  по  прибиранню,  або  могли  заробити  добрячого  стусана  за  недбалості  по  службі,  але  так  щоб  у  щелепу...  Просто  для  тих,  хто  вислужив  понад  рік  існували  окремі  привілеї  –  неписане  право  порушити  статут  караульної  служби  без  усіляких  наслідків.  І  цього  їм  вистачало,  до  певної  пори.  Згодом,  коли  помінялися  кілька  призовів,  взаємини  між  старшими  і  молодшими  змінилися  не  на  краще,  відповідно  до  традицій  радянської  армії.

                   Епізод:

                   Заступаю  вдень  на  караульну  вежу.  Перед  сходженням  стаю  під  душ  з  автоматом,  бронежилетом,  у  повному  споряджені.  Наостанок  одягаю  на  голову  наповнений  водою  шолом.  До  бойової  служби  готовий!  Мушу  стояти  дві  години,  вдивляючись  в  одноманітну  далечінь  гірського  плато.  Вода  випаровується  за  лічені  хвилини,  а  літечко  –  на  славу  тепле.  Спати  завжди  хочеться  немилосердно.  За  дві  години  по  тому  бачу  зміну  караулу,  яка  оминає  мою  вежу,  не  зупиняючись.  І  потекли  наступні  дві  години  шкварчання  на  тій  пательні.  Я  розумію,  що  хтось  там  захворів  і  мене  не  поміняли.  Позачергово  підняти  діда  не  є  можливим,  бо  йому  «нє  паложена»,  а  мені  «паложена»,  от  і  вся  правда  у  двох  словах.  Тому  дід  спокійно  готувався  до  переходу  у  дембелі  і  то  у  горизонтальній  позиції,  а  я  теж  не  рипався,  стоячи  на  вежі,  намагаючись  не  заснути,  що  було  би  не  корисно  для  мого  юного  організму.
                   Останні  два  роки  (надстрокової)  служби  я  вже  мав  можливість  самостійно  подорожувати  гарнізонами.  Маючи  позитивні  спогади,  врівноважу  викладений  вище  негатив.  У  тому  ж  Кабулі  стояв  собі  зразковий  полк  зв'язку.  Чутки  про  нього  доносилися  аж  до  Шинданду.  Та  хто  їм  повірить?  Щоби  скласти  власну  думку,  треба  побачити.  І  нагода  трапилася.  Переночувавши  у  тій  частині,  я  не  повірив,  що  такою  може  бути  червона  армія.  На  території  полку  військовослужбовці  строкової  служби  чітко  віддавали  мені  –  сержантові  надстроковику  честь,  як  того  вимагає  статут.  У  чому  дивина?  Існували  визначені  законним  чином  порядки  у  війську,  то  чому  дивуватись,  якщо  написане  і  наочне  співпадають?  Зазвичай,  в  усіх  частинах  контингенту  ігнорували  основні  норми  етикету,  як  то  віддання  честі.  Молодші  офіцери  задовольнялися  кивком  голови  у  їхній  бік.  Лише  старшим  офіцерам  козиряли,  зважаючи  на  великі  зірки,  та  й  то  не  всім.  І  я  бачив,  що,  на  диво,  всі  солдати  у  зв'язківців  були  однаково  одягнені:  форму  підігнано,  капелюхи  тримали  правильну  геометрію.  Дивлячись,  не  зрозуміло  –  кого  тут  можна  і  треба  чмарити?  Виходить,  можна  всього  досягнути!  Чому  ж  тільки  у  зразковій  частині  солдат,  якого  посилали  на  побачення  із  смертю,  міг  відчувати  себе  людиною?
                   Робіть  висновки.  Про  яке  гуманне  поводження  з  корінним  населенням  країни  може  іти  мова,  коли  свої  до  своїх    ставилися  не  по  людськи?  Я  не  спростовую  факти  постійної  братерської  допомоги.  Звістки  про  відбудовані  шураві  лікарні,  школи,  фабрики  –  правдиві.  Доброчинна  справа  робилась  повсякчас.  Колони  автомашин  виснажували  бюджет  есересер,  вивозячи  до  Афгану  борошно  і  цукор,  м'ясо  і  медикаменти.  Нашими  літаками  користувались  біженці,  повертаючись  до  домівок.  Десь  самі  моджахеди  поводились  не  досить  чемно  з  місцевим  населенням.  А  як  же?  Не  міг  бути  друг  ворога  їхнім  другом.  Агітація  –  головний  коник  радянської  політики.  Тут  контрреволюція  поступалася  нам,  більше  покладаючись  на  практичні  заходи.
                   Під  кожну  акцію  радянських  підводилася  ідеологічна  база.  Крім  суто  військових  в  Афганістані  працювала  ціла  армія  політпрацівників.  Не  скажу,  що  вони  їли  свій  хліб  даремно.  При  політвідділах  дивізій  організовували  агітаційні  загони,  що  розвозили  допомогу  по  кишлаках.  Мій  тезка,  старший  лейтенант  Ігор  Рогов,  служив  перекладачем  такого  загону.  Його  БРДМ  підірвався  на  міні  по  виїзду  з  кишлаку.  Як  він  казав  потім:  «Невдячні  люди  якісь.  Я  трендів,  розпинаючись  цілий  день,  а  вони  нас  підірвали».  Не  завжди  незалежність  готові  були  обміняти  на  чувал  борошна.
                   Повертаюся  від  високих  матерій  до  суворого  армійського  буття.  Мене  виховували  у  повазі  до  всякої  людини.  Якої  вона  нації  –  не  цікаво  було.  Таким  я  й  лишився,  хоча,  свідомо  сторонюся  ідей  інтернаціоналізму  і  космополітизму.  Вони,  як  мильна  булька,  луснули  у  казармі.  Армія  допомогла  стати  націоналістом  у  тому  значенні,  як  це  розуміється  світовою  спільнотою.  Це  глибока  повага  до  всіх  націй.  А  разом  із  тим  усвідомлення  себе,  як  представника  окремої,  самодостатньої,  унікальної  нації,  яку  не  можна  «розчинити»  у  казані  з  іншими  народами.  Однак,  на  службі  я  дізнався,  що  є  чурбани  і  є...  Досить  із  мене  служби!  Це  принизливо  звучить.  Для  мене  чурбанів  не  існує.  Є  неповторні  народи  Середньої  Азії.  Так,  із  ними  складно  було  знайти  спільну  мову,  бо  ми  не  ідентичні,  мусили  би  цьому  навчитись.  Є  молдовани  і  гагаузи  –  етноси,  що  ділять  спільну,  а  тепер  уже  й  спірну  територію.  Вони  звикли  зверхньо  ставитися  один  до  одного,  а  шкода.  Дивно,  що  нас  у  школах  не  навчили  важливій  істині,  а  вона  полягає  у  наступному:  кожна  окрема  народність  доповнює  і  збагачує  наш  духовний  стіл.  Поставте  перед  собою  варену  бульбу  і  їжте  її  тричі  на  день  та  сім  днів  на  тиждень.  Надовго  вистачить  наснаги  й  апетиту?  Бачте,  у  їжі  ми  розбираємося  краще,  а  у  питаннях  розмаїття  культур  –  не  завжди.
                   А  земляки  в  Афгані  гуртувалися  за  етнічною  ознакою.  Дух-українець  шукав  підтримку  у  діда-українця.  Представники  Кавказу,  Середньої  Азії,  –  вони  забували  про  внутрішню  ієрархію,  коли  поставало  питання  честі  нації.  Розшарування  за  так  званим  п’ятим  пунктом    було    слабким  місцем  радянської  армії.  Хіба  можна  нівелювати  особливості  етносу  до  стану  середньо-радянського  громадянина?  Так,  ближчі  до  Європи  республіки    давали  висококваліфіковані  кадри.  Аргумент?  На  відміну  від  них  середньоазійські,  де  переважає  сільське  населення,  ставили  до  строю  чабанів  та  аграріїв,  випускників  селянських  шкіл.  І  кого  із  ким  рівняти?  Реальність  інтерпретувалася  як  нездатність  представників  деяких  народів  осягнути  науку,  а  звідси  й  усталений  міф  про  меншовартість  одних  перед  іншими.  Та,  треба  сказати,  «елітні»  нації  продукували  унікальних  дебілів.  Згадуючи,  здригаюся.  Лячно  бачити  зброю  у  руках  двадцятирічного  йолопа  з  вусами,  який  скаже  дурню  і  придуркувато  гигикає.  Не  називатиму  інфантильного  типа  на  ім’я  –  забагато  честі  навіть  для  земляка.  Його  дембель,  напевно,  багатьом  приніс  полегшення,  передавшись  головним  болем  у  чиюсь  українську  родину.  Але  пільгове  посвідчення  фронтовика  –  як  усім,  однакове.  От  і  розберися,  хто  там  був  чурбаном!
                   Ми  всі,  абсолютно  всі,  незалежно  від  національності,  були  просякнуті  гнилістю,  яка  тільки  підкреслювала  неприроднє  поєднання  різних  республік  в  одній  країні.  Міжетнічні  мікро-війни  точилися  по  підрозділах,  породжували  взаємну  неповагу  слов’ян  до  азіатів,  азіатів  до  слов’ян.  Гору  брали  ті,  хто  перебував  у  більшості,  а  іноді  просто  демонстрував  готовність  вбивати,  як  от  один  українець  мого  призову.  Поталанило  йому  чи  ні,  нехай  сам  визначається,  але  служити  він  потрапив  на  кухню,  де  домінували  узбеки  чи  туркмени.  А  що  до  них  приєднався  «хахоль»,  на  їхню  думку  було  як  подарунок  неба,  та  тільки  у  думках.  Один  проти  багатьох,  молодий  проти  старших  –  найгірша  комбінація  несприятливих  для  служби  умов.  Відкладати  приборкання  українця  азіати  не  стали.  Але  наш  юнак  інакше  розумів  своє  призначення  і  мав  у  характері  дещо,  чого  бракує  багатьом.  Він  також  не  випробовував  долю  і  не  шукав  дипломатичних  методів  впливу,  тим  більш  українська  від  узбецької/туркменської  відрізняється  рівно  настільки,  щоб  досягнути  порозуміння  стало  неможливим.  Під  руку  трапився  добрячий  лом.  Вхопивши  його  обома  руками,  молодий  воїн  не  шантажував,  а  кинувся  на  натовп  з  наміром  перебити  нападників  стільки,  скільки  стане  сил,  із  криком:  «Повбиваю!»,  і  з  набором  слів,  зрозумілим  бійцям  з  будь  яких  республік  союзу.  Достатньо  було  тільки  одного  разу.  Азіати  після  того  боялися  його  навіть  сплячого.
                   Ми  вміємо  прощати.  Сьогодні  у  одних  спілках  об'єднані  ті,  хто  гамселив  і  ті,  кого  гамселили.  Десь  є  меридіан  на  планеті,  перетинаючи  який  вчорашній  звіроподібний  дід  ставав  людиною.  А  чи  ставав?  Казали:  хто  пройшов  Афган,  став  заґартованим  поборником  справедливости.  О,  люди!  Чи  справедливою  була  наша  участь  у  тій  війні?  Чи  зробили  нас  чуйними  і  людянішими  втрати  друзів?  У  яких  благородних  справах  карбувались  наші  шляхетні  характери?  Наприкінці  20  століття  прямо  на  московському  цвинтарі  стався  вибух,  який  забрав  кілька  життів.  То  «афганці»  цинічно  нищили  братів  по  зброї.  Під  час  поминок.  Через  дурні  гроші.  Тоді  ж  у  Донецьку  один  із  побратимів  крав  плити  з  будмайданчиків  ветеранів  Афгану.  Він  мав  і  посаду  у  Спілці,  і  можливости  зачепити  краном  та  десь  покласти  на  своїй  землі,  виділеній  йому  державою,  як  благородному  воїну-визволителю.  Я  впевнений  у  іншому:  хто  пішов  служити  людиною,  той  людиною  залишився.  Мерзотник  вдосконалився  саме  як  мерзотник.

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896799
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2020
автор: Ігор Рубцов