На території України перетинаються геополітичні інтереси США, Російської Федерації та Єропейського Союзу. З одного боку наша держава займає виняткове геополітичне положення, а з іншого – не має реальних важелів впливу з огляду на особливості внутрішньої політики протягом років незалежності. У зв’язку з цим Україна належним чином не може скористатися своїм винятковим положенням і отримує лише тимчасові вигоди у контексті перетину інтересів впливових геополітичних гравців. Звісно, що подібна ситуація є недалекоглядною і потребує системного втручання і трансформації.
Тривалий час політичні еліти України «розривали» державу між прагненнями інтегруватися до ЄС та бажанням разом з Російською Федерацією реанімувати Радянський Союз у новій реінкарнованій формі, але традиційно під патронатом «старшого брата». На разі у Конституції України, зокрема в статті 102 йдеться про таке: «Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору» (курсив мій) [1]. Прихильники європейської інтеграції і електорат певних політичних сил вважають це величезним здобутком. Проте, чи так це є насправді? За часів В. Ющенка українці теж відчували неабиякий подих європейської весни, яка в результаті закінчилася перемогою В. Януковича, прийняттям закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (від 1 липня 2010 року) щодо позаблокового статусу держави: «Під час візиту Віктора Януковича до Москви, український президент заявив, що Україна як європейська, позаблокова держава будуватиме свої відносини з НАТО відповідно до своїх національних інтересів. І так буде завжди» (курсив мій) [2].
Як склалася доля питання європейської інтеграції України за часів Віктора Януковича – всім відомо. Проте хтось може зауважити, що стаття 102 Конституції України – це не закон і будь-які нормативно-правові акти тепер не повинні суперечити основному державному документу і це є головним надбанням революції. Хочу лишень риторично у цьому випадку зауважити щодо питання наскільки жорсткою чи гнучкою є Конституція України і чи взяли ми уроки Помаранчевої революції та Революції гідності, і чи знаємо ми імена тих, хто розстрілював українців не такого далекого 2014 року на майдані?
Те що українська влада постулює у нормативно-правових актах – це одне і зовсім іншим є те, наскільки вона може конкурувати з сучасними загрозами зі Сходу. Тринадцять років тому вже був очевидним факт (але не для української влади) того, про що зазначав професор Університету Тель-Авіва Азар Гат: «Проблема корениться в підйомі великих недемократичних держав. Ідеться про давніх суперників Заходу в холодній війні – Китай і Росію, де зараз правлять авторитарні, радше капіталістичні, ніж комуністичні, режими. Нині, схоже, вони готові повернутися» [3: 70-83]. Того ж 2007 року Олексій Арбатов зазначав: «Чи не стоїмо ми на порозі нової холодної війни?» [4: 38-51]. Після подібних прогнозів запустилась ланцюгова реакція: від Грузії до сьогоднішніх подій, до яких, що не дивно, Україна була не готовою. Адже держава пройшла транзитом зупинку під назвою «демократія» і опинилася характерною «розбещеною державою» [5: 269], а демократія у нашому випадку феномен, якого нема, але якого ми не можемо припинити хотіти [6: 70]. На словах ми рухаємося в Європу, а на ділі ми продовжуємо практикувати найгірші форми синтезу старої радянської системи і криміналітету, про що говорить здавна і закордонна преса: «Політична нестабільність в Україні призвела до політичної корупції, у якій задіяні публічний та приватний сектори, що супроводжується високим рівнем терпимості серед громадян до такої практики, і в цілому призводить до негарної картини» (Transparency International) [7]. А ситуація щодо загроз не змінюється: «Пандемія коронавірусу ставить перед нами багато проблем, в першу чергу щодо здоров’я та добробуду, але це не має відволікати нас від російської агресії і розуміння, що невизначеність і непередбачуваність російської системи може зрости в рази на фоні існуючих проблем. Адже такої сукупності проблем в Росії не було з 90-х років, і ми маємо бути до цього готові» (курсив мій) [8].
Вся увага українців і зовнішньополітичних партнерів прикута до рішень олігархічної, політичної еліти, яка їх приймає керуючись тимчасовою вигодою і аж ніяк ментальними особливостями українців, народу яким вони правлять. Тому не дивно, що на думку Самуеля Хантінгтона, Україна розірвана нація [9: 209-210] і розірваність має причини, розуміння яких дає можливість бачити вихід із ситуації.
Кожна держава не може існувати сама по собі відірвано від міжнародного контексту і тому має шукати собі партнерів, які відповідають її системі цінностей. Цінності формуються на базі глибинних мисленнєвих структур. Так, на думку Л. Февра (Нова історична школа) соціальну поведінку людей формують глибинні структури мислення (колективне неусвідомлене) та колективні уявлення, а колективне неусвідомлене виступає способом сприйняття дійсності [10]. Очевидно, що країни населення яких по-різному сприймає дійсність і має різний менталітет, не зможуть утворювати ефективні наддержавні утворення, у яких можливо досягати компромісу і консенсусу. Різні ментальні установки будуть лишень призводити до напруженості, яка може вирішуватись тільки шляхом диктату однієї зі сторін, що звісно призведе рано чи пізно до розпаду союзу і пошуку нових форм співпраці. Прикладів цьому можна назвати безліч. І з цього ж очевидним є те, що перед тим як відповідати на питання, яка спільнота країн українцям ближча, потрібно усвідомити наші колективні уявлення та способи сприйняття дійсності на предмет належать вони до європейської світоглядної парадигми (ЄС) чи азійської (РФ). Після чого всі дискусії на предмет того, європейці ми, чи «субетнос великого російського етносу» мають припинитися і сприйматися на рівні правової системи як загрози національній безпеці. Тому звернення до питань менталітету є актуальним з огляду на необхідність повернення до витоків наших національних особливостей, з метою збереження своєї ідентичності і не повторення історичних помилок минулого та недопущення маніпуляцій питаннями національної безпеки у майбутньому.
Мета полягає у історичній аргументації належності українців до європейської цивілізації (соціокультурної системи) та пошуку шляхів посилення позицій українського (європейського) народу у контакті з викликами східного сусіда.
Ментальність як предмет дослідження в історичній науці на порядок денний вперше ставить школа Анналів, зокрема йдеться про її засновників Л. Февра і М. Блока [11]. Згідно з Л. Февром ментальність виступає у формі глибинних мисленнєвих структур, які до кінця не усвідомлюються, а також визначають соціальну поведінку як окремих людей так і цілих суспільств. За рахунок неповної усвідомленості ментальних структур, останні дуже повільно піддаються трансформаціям. М. Грушевський досліджуючи історію України вважав, що український народ має західний (європейський) тип ментальності з елементами впливу східного [12]. Крім того питанням походження українського народу та його сусідів, а також фатальні наслідки перебування України в складі Російської імперії (східний тип ментальності) досліджував Л. Залізняк [13], особливості західної (європейської) і східної (азійської) досліджував Ю. Павленко [14]. Теорією ментальності, особливостями української національної ментальності та її архетипами займалися такі вчені, як Попович М. В. та Кримський С. Б [15]. Не зважаючи на актуальну та популярну проблематику нині не має узагальнюючої праці, яка б демонструвала у дусі Нової історичної школи особливості українського менталітету усіх історичних епох. Тому у статті здійснено на основі макроісторичного підходу і головних критеріїв, за якими виокремлюють західну і східну цивілізацію визначити приналежність України та на основі цього сформувати пропозиції щодо позиціонування нашої держави, іміджу тощо.
На наш погляд, у контексті порушеної проблеми важливим є чітко виділити особливості взаємодії влади і суспільства у західній соціокультурній системі і східній та у відповідності до цього констатувати історичне місце України. Юрій Павленко, обумовлюючи особливості взаємодії влади і суспільства також і специфікою природно-географічного фактору, зазначає про таке: «Східний шлях соціокультурного розвитку визначався неодмінним підвищенням ролі надобщинних органів влади й управління в усіх сферах економічного, суспільно-політичного та релігійно-культурного життя» (курсив мій) [16].
«Суть полягає в тому, що складається така соціокультурна система, за якої окрема людина (домогосподарство, сім'я) втрачає самодостатню автономію відносно органів відчуженої від суспільства влади, носії якої фактично виконують у межах відповідного соціуму й верховні власницькі функції» (курсив мій) [16].
«За таких умов із переходом до цивілізації держава тотально домінує над суспільством, повністю організуючи та контролюючи його функціонування. Більше того, XX століття на прикладі радянського та китайського комунізму демонструє вражаючі можливості відродження східно-деспотичної соціокультурної системи на ґрунті індустріального виробництва та масових квазирелігійних ідеологій» (курсив мій) [16].
«Основою західної соціокультурної системи є принципова автономія сімейного домогосподарства, яке складає підґрунтя особистої гідності та суспільної активності його володаря-власника. Сукупність таких економічно самостійних суб'єктів, пов’язаних між собою безліччю горизонтальних зв’язків, складає основу суспільства - врешті-решт суспільства громадянського, відносно якого державні інституції виступають в якості «надбудови», що покликана задовольняти потреби його членів» (курсив мій) [16].
Характерною ознакою східного менталітету, до якого належить і російський, є колективізм, який проявляється у домінантному становищі лідера, в руках якого зосереджується відповідальність за його підданих. (Концепція «Москва-третій Рим», згідно з якою цар наділяється особливими месіанськими повноваженняями в об’єднанні навколо «Риму» всього православного світу та «рятуванні» напередодні Апокаліпсису підданих – актуальна і по нині). Цим обумовлюється і соціальна поведінка громадян таких країн – пріоритет колективних інтересів, які уособлює в собі лідер держави (чи інший державний інститут) над інтересами індивідуальними. Індивідуальне самовираження можливе через колективну форму діяльності, яка пропонується громадянину. Характерною ж ознакою західного менталітету є пріоритет індивідуального над колективним, що є можливістю для самореалізації, яка дає поштовх до нових колективних організаційних форм. Тому відкритість до нового, плюралізм, лібералізм – очевидні ознаки західного ментального типу. Українцям історично не характерний пріоритет колективного над індивідуальним, що підтверджується низкою фактів. Чого варте простонародне твердження, глибинна мисленнєва установка: «Там де два українці – три гетьмани».
С. Рансімен у своїй праці зазначає, що російський цар виступає у ролі східного деспота і аж ніяк візантійського імператора, тим самим підкреслюючи, що Москва не має нічого спільного у контексті взаємодії влада-суспільство із «Римом» (Константинополем) [17]. Теж саме стосується разючої відмінності Москви від традицій Києва: «На Русі на відміну від інших православних країн, положення імперської доктрини про пряму юрисдикцію над всім православним світом ніколи не сприймалось серйозно» [18: 74]. Не зайвим буде згадати те, що при київському князі функціонувало віче, що не має нічого спільного у контексті розуміння влади царем Московської держави, де відбулося тотальне підпорядкування всіх верств населення інтересам держави (остаточно цей факт було закріплено у Соборному уложенні 1649 року). Вперше царем себе починає називати Іван ІІІ (1462 – 1505 рр.), а до цього так називали ординського хана. Таким чином, перейнявши ординську політичну і соціальну культуру Московська держава стала правонаступницею Золотої Орди, де правив дух деспотичної жорстокості. Московська держава в політико-правовій та соціокультурній площині втратила під впливом ординців будь-яку спільність з Візантією на Руссю, залишилися лише світлі легенди та темна пропаганда.
Підтвердженням того, що Росія до сих пір має східний, ординський дух є праці таких авторів, як Володимир Ларіонов, в яких йдеться про таке: «Наше завдання – створити умови для відродження самодержавства. Спочатку на Русі, а потім в усьому світі»; «Відчуття того, що ставши учасниками всіляких міжнародних організацій, ми втратили значну долю національного суверенітету, не отримавши нічого у відповідь, повністю виправдовує усвідомлену спробу цей суверенітет відновити» [19].
Перебуваючи тривалий час під владою Московської держави, Російської імперії, окупаційного більшовицького режиму, українці щоразу демонстрували спротив, який обумовлений зовсім іншим ментальним типом, в якому індивідуальне самовираження не сумісне з силовими методами диктату більшості, від імені якої виступає одна особа чи група осіб. Українці – не росіяни, що до кінця не усвідомлюється на теренах Західної Європи. Крім того, на теренах Російської Федерації пропагується ідея того, що українці, «укропи» - росіяни, які під впливом чужорідного європейського тіла «бандерівців» втратили розум і їх треба «врятувати». Для Російської Федерації це справа державної ваги – «врятувати» українців. Адже доки Київ український – великої Москви, «третього Риму», правонаступниці Русі не існує – існує деспотична, ординська, східна, самодержавна Московія, яка побудувала фундамент своєї пропаганди на прихватизації історії і культури держави України-Русі, з якою не має нічого спільного. Росія й тут не відрізняється особливою оригінальністю, оскільки Київ завжди зберігав за собою політичну роль і оволодіти ним завжди хотіли впливові князі, а згодом царі.
Дехто може зауважити, що українці, не зважаючи на виражений індивідуалізм, прагнуть до правління «сильної руки», а лібералізм знаходить мало схвалення. Проте прагнення до «сильної руки» є загальною тенденцією у будь-яких суспільствах, де панує криза і безлад. Це аж ніяк не вступає у суперечку із пріоритетом індивідуальної совісті над гуманістичним диктатом більшості. Підтвердженням чому слугує революція гідності. Україна – не Росія. Юрій Павленко зазначає: «Фашистські експеременти в Італії та Німеччині показали, що за певних умов навіть суспільства, які всією своєю попередньою історією та культурою причетні саме до західного шляху розвитку, можуть втратити імунітет проти патерналістської спокуси тоталітаризму» [20], чим і пояснюються впливи східної соціокультурної системи на Україну, про які зазначав ще М. Грушевський.
Тож, українці за глибинними мисленнєвими структурами (ментальністю) належать до європейської (західної) соціокультурної спільноти і аж ніяк не до східної, представниками котрої є громадяни Російської Федерації. У відповідності до цього мала і має формуватись стратегія зовнішньої політики України. Як уже зазначалося вище, С. Хантінгтон називав українців розірваною нацією, що і пояснює коливання із заходу на схід та зі сходу на захід протягом років незалежності (і на даний момент ці коливання не мають доканоної форми). Поняття нації і народу різняться тим, що нація окрім звичаїв, традицій, мови, культури, території і т.і (характерно і для народу) має політичну дієздатність до формування держави і є носієм її суверенітету. Оскільки незалежність у 1991 році Україна отримала за маргінальних умов, тож у такий самий спосіб почав діяти і інститут громадянства. Так, статус громадянина України згідно з статтею 2 Закону України «Про громадянство» отримали «усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України» [21]. З огляду на це, значний відсоток представників інших народів, зокрема ментальних росіян, отримали українське громадянство. Наслідок прийняття цього фатального закону вилився у так званій «розірваності нації» і долі незалежної країни. На думку автора, українська нація не є розірвано, проблема лише в тому, що політична еліта в 1991 році обрала невдалі принципи у питанні громадянства України. Втрата Криму, війна на Сході стали розплатою за цю помилку. І саме цим спекулював і спекулює наш ворог, якому козир в карти підкинули лідери України. На думку автора, тими ж методами як в 1991 році сьогоднішню проблему не вирішити. Більше того, це буде відверте підкидання козирів у колоду Кремля та торги у міжнародних переговорах з метою отримання тимчасових вигод для політичних еліт. Тому не дивно, що особливої популярності набувають, на перший погляд, непопулярні і не зовсім патріотичні (для непросвітлених) ідеї, на зразок тих, які озвучує В. Суворов (Резун) [22].
У зв’язку з вище зазначеним, важливим на нинішньому етапі є сприяння тотальному усвідомлення того, що українці – це носії західного ментального типу. Це завдання має бути покладено на українську інтелігенцію, яка, як і завжди, має вести народ до вигідних, стратегічно вивірених горизонтів. Крім того, стратегія зовнішньої політики та культурної дипломатії має передбачати формування, в буквальному сенсі слова, нового українського (європейського) обличчя, чим має наближувати нас до цінностей Європейського Союзу, а Європейський Союз до українського народу. Такий підхід актуальний з огляду на суперечливі, контраверсійні і часом негативні думки за кордоном. Так, за підтримки британського уряду було проведене дослідження, як сприймають Україну за кордоном. За його результатами виявилося, що три найпопулярніші асоціації з Україною – це «корупція», «революція» та «бойові дії». З такою репутацією важко привернути увагу ЄС до України, як до надійного партнера. А найбільша проблема в тому, що такі асоціації ідентифікують державу і народ як уламок Росії і частину ментального світу цієї країни. Враховуючи всезростаючу роль неурядових організацій, варто транслювати ментальну спільність українців з громадянами країн ЄС в першу чергу саме через них, оскільки Україна – це передусім українці, а не влада. А в середині країни починати боротьбу з корупцією з себе і розбудову країни із власних ініціатив, які наближали б Україну до цінностей, які транслює публічна дипломатія ЄС (мир, процвітання, людська гідність). За свідченнями очевидців, Будді належать слова: «Той, хто не усвідомив свої помилки змушений проживати їх знову і знову». Тож, мир можливий лише за умови виправлення помилок надання громадянства України у 1991 році особам, які не належали до західного (українського, європейського) соціокультурного типу, можливо, навіть застосовуючи не популярні методи, але вкрай необхідні і стратегічно важливі, що і стане запорукою процвітання і торжества гідності українського народу в єдності і різноманітті європейської спільноти.
А. І. Лукашенко, доктор історичних наук
Список використаних джерел та літератури
1. Конституція України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.president.gov.ua/documents/constitution/konstituciya-ukrayini-rozdil-v
2. Віктор Янукович підписав закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики, який передбачає позаблоковий статус України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tsn.ua/ukrayina/yanukovich-pidpisav-vidmovu-ukrayini-vid-nato.htmlhttps://tsn.ua/ukrayina/yanukovich-pidpisav-vidmovu-ukrayini-vid-nato.html
3. Гат Азар. Возвращение великих авторитарних государств / Гат Азар // Россия в глобальной политике. – 2007. - №4. – С. 70-83.
4. Арбатов А. Грянет ли холодная война? А. Арбатов // Россия в глобальной политике. – 2007. - №2. – С. 38-51.
5. Макиавелли Н. Рассуждения о первой декаде Тити Ливия / Н. Макиавелли. – М.: Мысль, 1996. – 639 с.
6. P. J. Danleavy and B. Oleary. Theories of the State: the Politics of Liberal Democracy. – London, 1987. – 351 p.
7. Богуш Денис. Міжнародний імідж України: проблеми та перспективи. Електронний ресурс. – Режим доступу: https://blogs.pravda.com.ua/authors/bogush/4b843f0bd3e45/
8. Павло Клімкін. Коронакриза б’є по Путіну: до чого вже потрібно готуватись Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://24tv.ua/koronakriza_bye_po_putinu_do_chogo_vzhe_potribno_gotuvatis_ukrayini_n1318406
9. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон. – М., 2003 – 603 с.
10. Февр Л. Бои за историю / Л. Февр. – М., 1991. – 635с.
11. Блок М. Феодальное общество / М. Блок. – М., 2003. – 504 с.; Блок М. Апология истории или ремесло историка / М. Блок. – М., 1986. – 630 с.; Февр Л. Бои за историю / Л. Февр. – М., 1991. – 635с.
12. М. Грушевський. Історія України-Руси [Електронний ресурс]. – Режим доступу: [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
13. Залізняк Л. Від склавинів до української нації / Леонід Залізняк. – К.: Либідь, 1994. – 232 с.
14. Ю. В. Павленко. Євроатлантична цивілізація // Енциклопедія історії України : у 10 т. / ред. кол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 3 : Е – Й. – С. 91. – 672 с.; Ю. В. Павленко. Західна цивілізація // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. – К., 2003¬–2019.
15. Попович М. В.. Українська національна ментальність / М. В. Попович // Проблеми теорії ментальності. – С. 232—270.; Кримський С. Б.. Архетипи української ментальності / С. Б. Кримський // Проблеми теорії ментальності. – С. 273—299.
16. Павленко Юрій. Історія світової цивілізації. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.vn.ua/book/civilhistory/42.html
17. С. Рансимен. Великая Церковь в пленении / С. Рансимен. – М., 2002. – 484 с.
18. Мельгинер М. Конфессия, империя, нация / Мария Мельгинер. – М., 2005. – 326 с.
19. Ларионов Владимир. Православная монархия. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://bookz.ru/authors/larionov-vladimir/pravosla_402/page-5-pravosla_402.html
20. Павленко Юрій. Історія світової цивілізації. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://history.vn.ua/book/civilhistory/42.html
21. Закон України «Про громадянство України». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1636-12
22. Суворов В. Режим Путина уже рухнул, а сам он – ходячий политический труп. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://gordonua.com/publications/suvorov-rezhim-putina-uzhe-ruhnul-a-sam-on-hodyachiy-politicheskiy-trup-101956.html
23. Ukraine now – новий брендинг України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yamp.sm.gov.ua/index.php/uk/gumanitarna-politika/pensiyne-zabezpechennya/6280-ukraine-now-novij-brending-ukrajini
24. Лукашенко А.І. Український менталітет та історико-культурний простір у контексті розвитку етнічного туризму / А.І. Лукашенко // Збірник наукових праць «Гілея»: науковий вісник; вип. 138. – К., 2018.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896496
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.11.2020
автор: Алиса Лукашенко