Поцілунок
Дощить сьогодні, але вона цілує весняне небо...
І від її поцілунку відголосок розлітався луною по вашому тілу найчистішим дитячо-жіночо-вес- няно-сонячним звуком, який залітав у наші пече- ри спокою теплотою маминих рук...
І від її поцілунку лущилися пережиті роки даль- ше — далі, на майбутні незасіяні сподівання, їм ставало тісно на життєвих дорогах, і вони летіли й летіли далі, не переймаючись, не розбиваючись на скалки об неорані поля байдужості. Навпаки, вони міцніли від сили вічного кохання, яке силь- ніше за смерть; відлітаючи на крилах спогадів ти- ші, виривалися назовні дня і ночі, злітали до неба бджолиним роєм.
Цей поцілунок важко зрозуміти тому, хто не страждав, тому, хто не кохав...
А він вже був десь далеко, далі, ніж вітер мрій, полишив на спомин час, де не буває “сама” і “сам”. Він змалку мав сильну вдачу: співав, коли на серці сум, і за тим, що втрачено, не плакав... При цьому залишаючись тендітним, як весняні квіти. Нещи- ре слово, бездушність сьогодні, завтра та позавтра — і зламали...
Він був і є весняним птахом у гнізді, його споло- хати не важко, зухвалий окрик — і біда, — схололі пташенята майбутнього співочого солов’я, зорян- ки, жайворона, дрозда...
Це є неправда, що чоловікам не дарують поці- лунки жінки весняного неба, і вони їх не люблять, і вони їх не чують...
Разом зі скромними буденними днями він при- носить їм частинку життя, що кипить там, за сті- нами заплющених очей і міцно стиснутих зубів до вічного болю сподівання, захованого гонитвою за кар’єрою, грошима, статусом, стрімким часом жо- рен глобалізації. Але він — краще від будь-яких ліків. Він широко розкриває в подиві стомлені очі, пробуджує красою і ніжністю відтінки червоного й чорного, дбайливо вкладає у їхні долоні турбо- ту і квіти.
Можливо, останнє, що ви чутимете у своєму житті, — буде саме відголосок найчистішого ди- тячо-жіночо-весняно-сонячного поцілунку. І ко- ли ви будете проходити повз жінку, яка цілує вес- няне небо, нехай і мрячного дня, не викидайте йо- го відгомін у смітник нещирих слів, зухвалих ок- риків, — залиште мені. Я буду приходити щодня, забирати його, не давати перехожим розтоптува- ти ногами, буду ставити у склянку з водою його зламані й підсохлі стебельця і листочки і дарувати нерозкриті бутони відголоску очей весни...
Петро Кухарчук
——————————————————
Не ламай пишні крила у зрілого синього неба
Залиши йому світлі цілунки - весняно чудні
Дай же дозвіл любові так, ніжно, торкнутись до тебе
Бо у цьому вся суть - суть життя, хоч у нім будні дні.
Дні в червонім і чорнім - як важко збагнути реальність
І зухвалість і страх недоторканих приспаних мрій
Забери всі цілунки із нет - з павутиння печалі
Загубися у сині небес і зомлій знову в ній.
Там зосталось минуле - бо нині нема вже розлуки
Хай дощить... доторкнися устами до миті небес
Відголоссям цілунку притиш непробуджені муки
Обійми її тіло, де промінь ранковий воскрес.
(С) Леся Утриско Воробець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896014
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2020
автор: Леся Утриско