ПОВІє ВОГОНЬ З ХОЛОДНОГО ЯРУ...
І знов тебе, мій світлий раю,
Душа моя з пітьми впізнає
Не мала спокою ніде,
А тут на сповідь знов іде
Оголена..
Як народилась.
Мов до матусі прихилюся,
До тебе, білена хатина.
Прийми ж мене!
я мов дитина,
На руки голову кладу,
І душу свою і мету
І правду–все у тім раю
Я тобі, нене , віддаю,
Складу стиха, на той вівтар..
Святий вівтар!
Бо в вирі мар
Над ним хтось плаче і сміється.
-Хто тут?
Та він не зізнається.
Не хоче мені розказати
За що отут щомить розп’ятий..
Святий народ, що жив й співав
Бо птах під серцем вільних мав.
ТА триста років вже не має…
За що його на суд страшний,
Веде обідраний, сумний
Сліпий й старий бідака- чорт?
Чому та біла хата і земля…
оТ -ОТ ВЖЕ буде не моя?
І не твоя, мій світлий Раю..
ЗРАДЛИВІ душі народжaє
Свиня стара
Не дивно ж Рай -
В пітьмі .
Дніпро-… У забудовах та
в кайданах..
Тяженько спить.
Ой отамани... Ні я не смію вас згадать...
Хай сплять, хай міцно, діти сплять!
Вже й місяць кволо світить там,
Де був душі величний храм..
Та що це я ? Уже світає.
І соловейко знов співає.
Так хороше, немов давно.
То може вернем що було?
І заживем у волі знову?
І дітям рідну колискову
Будем співати, не чужинську..
А вільну, нашу, українську?(А. Букреєва-Стефко)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895842
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2020
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)