Як згадаю я страшні свої часи,
Коли небо моє вкрили чорні хмари,
Ніби увімкнулась тьма з минулої краси ,
Не було сили , пропали щастя чари.
Чому здається в такі роки незрілі ?
Приходять в серце дорослі рани й біль ,
Чому коли попереду життя,любов ,весілля ?
То засипа криваву душу,роз'їдає сіль.
Скажіть чому дитинство так швидко перестало?
Знаю не чудовим, але ж таки було.
Дороги у майбутнє роки мені повідкривали,
І не стало сенсу,мов у пташки зламане крило .
Чому коли ти мрієш підійматися у вись?
На стежині виростають умить терни,
Тернистий шлях,що каже Богу помолись,
Та не допомагає,тож запитання де ми?
Повернутись у минуле страшно до безтями,
Бо там є смужка чорна,що сум лиш нагадає,
Де на руках були насправді красні рани ,
І кров текла,у голові своє життя перемикая.
Згадати страшно ,та тішить мене думка,
Що не зламалася у ті часи до дна,
Не стерли мене біди,як стирає букви гумка,
Хоч ні руки, здається в світі лиш одна.
Згадати можна але важко це і слізно,
Моя душа тремтить ще досі в снах,
Чомусь життя повелось зі мною грізно ,
Та все ж його я втримала в руках...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894273
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2020
автор: Вікторія Павлюк