[b]А[/b]фродити незгасаюча краса,
[b]Б[/b]лизнючка зірки – звали квітку здавна.
[b]В[/b] пилу космічнім місяць колисав
[b]Г[/b]арячу її душу різнобарвну.
[b]Ґ[/b]речно вклонялись айстрі дні сумні –
[b]Д[/b]арунку Бога, часточці з далечі,
[b]Е[/b]нергії кохання неземній,
[b]Є[/b]диній іскрі в згаслій холоднечі.
[b]Ж[/b]овтогарячий спокій огортав,
[b]З[/b]ірки ж айстрину душу зігрівали.
…[b]І[/b] падав лист на села та міста,
[b]Ї[/b]ї ж краса не гаснула, зухвала…
[b]К[/b]вітка горіла смутком в самоті –
[b]Л[/b]юбити небо ж бо не полишила.
[b]М[/b]анили сестри-зорі золоті –
[b]Н[/b]ебесна велич і родинна сила.
[b]О[/b]сінь, як пава в айстровім вінку
[b]П[/b]ро муки серця нам розповідає –
[b]Р[/b]идає злива… вітер у танку…
[b]С[/b]умує квітка за зірковим раєм…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892671
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2020
автор: Білоозерянська Чайка