Вірші, як і листи з минулого, завжди наздоженуть.
На них ми покладаємося, коли геть сутужно,
Бо щастя щиро витісняє все.
Ким би я не була, все одно
Іноді щось вигулькує,
Вбачається навіть у дзеркалі.
Деякі вірші одягаєш, мов хітон,
В інші впадаєш, наче в товщу снігу.
І не холодно ж,
І не лякаєшся білого кольору.
Коли сутеніє, дух кам'янить,
Вичікує на момент-сховище
Та спочиває кілька хвилин.
Це схоже на занурювання у теплу воду,
На відгородження,
На затишок материнського лона.
Повертатися треба,
Як і народитися знову.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892547
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.10.2020
автор: Олена Ганько