Знову сни

 [i]                      «Ти,  любий  марнотрате,  не  владар
                           Отого  спадку,  що  марнуєш  нині,  —
                           Природа  щедра,  та  красу  не  в  дар,
                           А  в  позику  лише  дає  людині…»
                                                                                                   (Вільям  Шекспір)[/i]

Знову  сняться  сни.  То  приємні  і  казкові,  то  важкі  тяглі  як  мішане  холодною  водою  грузьке  болото.  Якщо  всі  снива  переповісти,  то  подумають,  що  вар’ят.  Тому  сиджу  і  мовчу.  Мовчу,  себто,  не  пишу.  Мовчу  пером.  Такий  вже  я  вродився  каламар  –  за  мовчання  приймаю  відсутність  чорних  знаків  на  папері.  Слова  то  можна  говорити  своєму  котові  –  але  йому  то  що  –  для  нього  всі  люди  пусті  базікали.  Навіть  Господар  і  той  –  марнотратник  звуків,  а  я  то  взагалі  логосоман.  Ні,  щоб  сказати:  «Няв!»  І  все  зрозуміло.  А  то  потягло  його  на  хвільософію  ту  кляту  клапату  чи  то  на  любомудріє  книжне.  І  хто  його  отого  безглуздя  навчив?  Оцього  співмешканця,  що  пригощає  смаколиками,  коли  йому  зазирнеш  в  очі  багатозначно.  Хто  його  до  того  спонукав?  Який  дідько  чи  тітка?  Ще  й  взявся  розказувати  мені  свої  сни.  Я  ж  йому  не  розказую  свої  сни  –  не  розказую,  як  мені  наснилася  мишка.  І  я  злапав  її  сіреньку  в  куточку  за  хвостик.  Йому  таке  ніколи  не  насниться,  може  тому,  що  він  теж  сіренький  –  і  очі  в  нього  сіренькі,  і  шкарпетки  сіренькі,  і  тексти  сіренькі.  

Ех,  друже  ти  мій  хвостатий-вусатий  і  волохатий!  Писав  би  ти  краще  вірші!  Або  пісеньки  свої  муркотальні.  Я  ж  бо  до  твоїх  порад  прислухаюсь  і  мову  твою  котячу  розумію.  На  відміну  від  мови  вітру,  що  мені  чужа.  Бо  вітер  оповідає  про  підміну.  Начеб-то  не  вітер  він,  а  чудь.  Не  хочу  про  підміну  чути  –  насниться.  А  надворі  осінь  глуха  і  зла  –  а  тут  ще  в  снах  підміна.  Не  хочу  таке  бачити,  коли  дощ  холодний.  Колись  вже  було  таке  –  здалося,  що  як  засну,  то  насниться  підміна.  Я  тоді  три  ночі  не  спав  –  заснути  боявся  і  побачити  такий  сон  навісний.  Потім  зрозумів,  що  сни  можна  гортати,  як  сторінки  грецької  книги,  що  писана  на  острові  Патмос  і  заспокоївся.  Відтоді  я  люблю  читати  книги,  що  писані  на  острові  Патмос  перед  сном.  А  оскільки  життя  це  сон,  а  сон  це  інша  форма  життя,  то  виходить,  що  я  читаю  тоті  книги  перед  життям.  Негарно  виходить.  Але  нічого  з  цим  не  зробиш.  Краще  читати  книги  до  життя,  аніж  після  життя.        

А  сниться  таке,  що  боронь  Боже  комусь  оповісти.  І  не  тільки  Боже,  а  й  Буже.  Течи  собі  і  далі  в  море  солоне,  а  мене  боронь.  Снилося,  що  країні  моїй  загірній  караїми  товчуть  мак  у  ступі.  А  я  в  темній  кенасі  розмовляю  з  Богом  сумним.  Все  питаю  його  про  щось  сокровенне,  а  він  мовчить  –  тільки  хитає  головою  скрушно.  А  я  козак,  і  рука  так  і  хоче  відчути  в  руках  замашну  шаблю.  І  жадають  руки  рубати  тою  шаблею  пружну  плоть  ворога-зайди.  А  я  замість  того  все  шукаю  якусь  Істину  незнану  й  невідому,  як  земля  нічия.  І  питаю  в  порожнечі  лункої:  «А  де  ж  то  наш  гетьман?  Які  церкви  мурує,  на  яких  горах  і  кручах?»  А  потім  снилося,  що  в  кутку  глек  повний  води  зачарованої.  А  потім  той  глек  великий  взяв  та  й  перекинувся  і  розбився  сам  по  собі.  І  вода  потекла  на  сусідів  –  отих  що  під  землею  в  Тартарі  живуть.  І  глек  той  ліпили  берладники.  Був  на  ньому  візерунок  кольоровий,  та  облупився.  Була  на  тому  візерунку  Істина,  але  де  там  тепер  її  прочитати  чи  побачити  у  візерунках.  Я  кинувся  ту  воду  переймати  –  та  де  там!  Хіба  переймеш  воду  руками…  А  потім  наснився  той  самий  сон,  що  снився  мені  тридцять  років  тому  –  з  гаком.  З  тим  самим  гаком,  що  чіпляє  за  ребра.  Тільки  снилось  продовження.  Як  і  тоді  –  кожен  наступний  сон  був  продовженням  попереднього.  Снилось  мені,  що  звати  мене  Кармаджан,  і  що  живу  я  в  якісь  країні  за  горами  (тільки  не  в  загірній,  а  саме  за  горами!),  і  навколо  руїни,  і  йде  війна,  і  живуть  в  тих  руїнах  нещасні  люди…  А  тепер  знову  те  саме  в  тому  сні  –  знову  війна  і  руїни,  тільки  я  зістарівся  на  тридцять  років  і  автомат  в  руках  тримати  несила.  На  тридцять  років  постарів  я  в  тих  снах.  З  іржавим  гаком.  Що  теж  зістарівся.  Цікаво,  а  тому  Кармаджану,  якщо  він  існує  насправді,  а  не  тільки  в  країні  мого  сну,  теж  сниться  щоночі,  що  він  то  я?  І  що,  він  теж  у  снах  командував  взводом  у  степах  териконових  сарматських?  І  читав  вірші  нікому  не  зрозумілі  байдужій  до  всього  публіці?  Невже?  

Прокинувся  і  подумав:  «А  може  я  Далай-лама?  Тільки  не  цей,  нинішній,  що  загубив  свою  Батьківщину  і  ніяк  не  знаходить  по  злим  чужинам,  а  інший.  Що  я  реінкарнація  його  святості  та  лай  бла  ма  п’ятого  Нгаванга  Лобсанга  Г’яцо.  І  мені  треба  мурувати  Поталу…»  А  потім  подумав:  «Яка  дурниця!  Такого  не  може  бути!  Я  не  можу  бути  Далай-ламою,  бо  ніякого  «Я»  не  існує  –  «Я»  -  це  ілюзія,  тимчасове  сплетення  дхарм.  А  якщо  «Я»  не  існує,  то  я  не  можу  бути  кимось,  навіть  собою  бути  не  можу,  не  те  що  Далай  ламою.  І  Поталу  мурувати  не  моя  справа.  Тут  хоч  би  Істину  пізнати  або  людство  врятувати,  а  то  взявся  Поталу  лагодити  –  теж  мені  штукатур  знайшовся…»

А  ту  іще  людина  зі  світлим  чубом  сказала,  що  немає  в  мене  ніякого  кота.  А  з  ким  же  я  тоді  щодня  розмовляю?  Ні,  не  права  ця  людина  світлочуба.  Є  в  мене  кіт.  І  сни  мені  сняться  щоночі.  Коли  наважусь  спати  і  сни  бачити.  Наважусь,  бо  щоразу  боюсь,  що  насниться  таки  мені  справжній  сон,  в  якому  відкриється  Істина.                    

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891635
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.10.2020
автор: Артур Сіренко