Я лежу у напрямку мети.
Ніби стрілка компасу. Як вектор.
Віхоло, мети, але не ти, –
та, хто накладе на мене вето.
Я лежу. Скрутило поперек,
скорчило хребет в дугу від ноші.
Все одно тихцем повзу вперед
повз черепашині дні і ночі.
Згадую раз по раз про мету.
В хаосі думок ледь чутна тиша.
Хай долівку тілом промету –
стане по мені комусь чистіша.
Скільки ще навколішки повзти
в темряві років – не маю й гадки.
В напрямку мети повзу повз тих,
що вп'ялись у шкіру "мертвим" гаком.
Часом я лежу, неначе жук,
горілиць упавши безпорадно.
Згадую, одначе, що лежу
гордим полотном перед парадом,
щоб замайоріти вже за мить
в напрямку мети міцним вітрилом.
Тим же, хто і досі ще лежить,
доле, подаруй двожильні крила.
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890676
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.10.2020
автор: Олександр Обрій