Під ляскіт відсірілого металу
блакитна гусінь з нашого вокзалу
повзе так швидко, скільки має сили
повзти, коли стухають небосхили,
коли лишилася одна хвилина
доїхати до свого дивокраю.
А з нею (несподівано) людина -
сиджу і потихеньку засинаю
І поки сонце стомлено зітхає
між гілля, вітер з кронами сплітає
сталевий, перебитий світлом дріт-
цієї ночі перший буйноцвіт
І поки місяць вловлює фотони
та тьмяно виє в світлотінь на склі,
його вже закривають передзвони
пророслих з-під бетону ліхтарів
На спільний рух у хрипах сутінкових,
на полиски костюмів їх святкових
людська рука страхається. Невміло
проводить відзеркаленням світило,
торкається до листя - діоптазу
між пучками, наскрізного узору,
де видно лиш одну коротку фразу:
"Вона злетить із колії угору!"
"Чому не залишилася із нею?
Не згодилась злетіти над землею?"-
питатиме себе, за страх короткий
коритиме себе, і чітко кроки
запам'ятає площею нічною,
коли удачу ляком загасило,
а кокон розгорнувся за спиною
і спо́рхнув вверх блакитно й лускокрило
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890215
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.09.2020
автор: 3^4