Ранок був доволі подібним до тих які день за днем тяглися вервечкою безкінечних часових проміжків що плавно перетікають у роки. Душ, вже менш аскетичний сніданок, робота і її оте гігантське улюблене місто на Землі.
Переїхавши сюди, вона дійшла до краю. Краю всього - себе, світу, глибини думок та дна. Цікаво, де ж той край якого всі шукають? Як це віднайти його? А чи потрібно? Більшість людей залишаються на одному місці двадцять, сорок років і це їхній край, межа всьому. А хтось кидається з країни в країну, з полюса на полюс і не може знайти його. Сумно, чи не так? Одні знайшли його, не покидаючи домівки, а інші обійшовши планету (і не раз), так і не змогли своїм внутрішнім якорем зачепитися бодай де-небудь.
Соул була з першого типу людей, та напрочуд вона знайшла себе тут в одному з найбільших мегаполісів світу, де життя кипить, як діючий вулкан. Де довгими цівками міста тече люд, де її ніхто не знає, де шумно та спокійно водночас.
Ввечері вона поверталася до своєї мушлі і відчувала себе собою. Розкривши записник, вона почала: «Думки - невидима сила яка нищить мене зсередини. Вони гірші за біологічну зброю, вірус чи ін’єкцію. Постійний гул не припиняє звучати ні на хвилину. Я тону в ньому! Це ніби Маріанський жолоб, лише без дна. Кожного разу біль від них разюче б’є об стіни вже і так тонкої душі, і з кожним ударом залишаються дірки розміром з квадратик від футбольної сітки. Душа скоро сама стане нею. Її тріпатиме вітер, ніби шматом полотна. Це нестерпно усвідомлювати що все що відбувається там, ні з ким розділити. Так, я сама обрала такий метод життя, але ще більше розчаровує те, що мені потрібен хтось поруч. Потрібен щоб бодай почути ту крихту жаху, що відбувається в мені. Знаю, що таке може лякати. Та я все ніяк не можу збагнути, як я з цим живу кожну хвилину свого життя, а хтось просто послухає без жодної реакції на те. Напевно, у інших свій демон з яким, навіть, ще не познайомилися. Він прийде пізніше. Коли збере достатньо сили, щоб зустрітися лицем до лиця. Але мій демон вже тут. Невже я надала йому стільки сили, «емоційної їжі» що він виріс скоріше, ніж я то усвідомила? Коли цей малюк перетворився на жахливого монстра який грається мною, як лялькою? Можливо, він і не такий жахливий якщо це частина мене. Невидима. Не відкрита до кінця. Не така лиха. Або така?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889666
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.09.2020
автор: Black/Soul