Від болю до плачу,дорога вузка,
а ще більш вузенька,як потерпає душа.
Тому і не завжди блистить,на обличчі сльоза,
бо душа не покаже,що терпить вона.
Час такий настав у цьому житті-
веселяться,сміються а загадка,що у них на душі.
Можливо хтось скаже,та чи почуємо ми-
як їхні душі кричали,як благали вони.
Наче спрага якась у людях бурлить-
хай мене бачать і почують,мене щось болить.
І щоб так не замітно,мені руку подали,
а ще міцно,міцно на "течії",за руку тримали.
Я людина як всі і питання,так само собі я давав,
коли від спраги такої у житті потерпав.
Вигрібав з глубини,піднімався з колін,
щоб життя це прожити,все я терпів.
У думки занурявся, сам себе застеріг-
так я сам "не піднявся",хтось мені допоміг.
Руку хтось не помітно,мені в скруті подав,
а я в розпачі й злості і спасибі-йому не сказав.
Ось так плаче тіло,ось так терпить душа,
але одинаково,тіло і душу,пече солона сльоза.
І розмовляючи з нами,ну між собою людьми,
але прикро,що відповідь знаємо- час такий,то не ми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889261
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.09.2020
автор: Бабич