Як тільки темрява відступить перед світлом,
Й морозна ніч складе свої права,
В великий Світ так радісно й привітно
Йде невідомість, день новий віта.
А разом з нею йде хлопчина,
Несміло здійснює він кожен крок.
Та все ж іде… Своя на те причина…
В його руках лиш скрипка і смичок.
Порожня площа, ще нема нікого,
Хто б зміг порушити блаженну тишину.
Та ось момент і музика шовкова
Пробила тиху цю, німу стіну.
Цієї миті місто все ожило,
Ранковий галас, поспіх, суєта.
Скрипаль стоїть й по струнах вміло,
Перебігає ніжно зі смичком рука.
І раптом бачить музикант картину
На площі метушиться жінка з немовлям.
Та щось не так… бо матір і її дитину.
Цураються як прокляту із чортеням.
«Я сирота»,– мовляла так дівчина, –
«І якось, покохавши хлопця одного,
Відкрилась, віддалась…. Чи в цьому є провина?
Взаємної любові в нього не було…»
«Тому, почувши що я є вагітна,
Не захотів він більше бачити мене.
Чи він подумав, що його не гідна,
Або ж злякався того, що буде?»
«А потім він мене прогнав із дому,
Казав, не любить і ніколи не любив…
Та йти куди…? Немає в світі цьому
Того, хто б дійсно допоміг і прихистив…
І ось я тут, навколішках перед тобою,
Стою і плачу, проклинаючи буття.
Врятуй дитя, тебе і Бога молю,
Даруй хоча б йому ще день життя.»
Юнак здригнувся від такої мови,
Віддавши все, що мав на сьогодень.
«Твоя душа і серце не пізнали втоми,
Живи для сина і співай йому пісень».
Несміло взявши цей дарунок,
Й притиснувши дитину до грудей,
З подякою в очах за порятунок,
Пішла вона шукати долю між людей.
«Чи це і є любов?»,– задумався хлопчина,
Бо сам не знав він хто його батьки.
Чи є на те якась друга причина,
Що змушує людей страждати крізь роки.
І раптом музика заграла по новому,
Він вплів у неї всю свою печаль,
Новий мотив співав про вічну втому,
Та так, що в перехожих викликало жаль.
Зненацька натовп тихо розійшовся.
І безліч хлопців мовчки йдуть немов струна
Хтось з натовпу спитався: «Що тут відбулося?»
Почувши відповідь – знімів – «Війна»…
«Не йди, не покидай мене, ти чуєш?»
Кричала дівчина у слід цій стройовій ході,
«Не полишай мене одну, чи не шкодуєш,
Що змушуєш мене страждати в самоті?»
Колонна йде не стишуючи кроку,
Та от солдат один завмер на мить.
«Це мій обов'язок, та не пройде і року,
Як знов з тобою разом будем жить».
«Ти віриш в це?! Війна – не жарти,
Можливо путь твоя лише в один кінець,
Кохаю я тебе… й боюсь, чи варто,
Під сумнів ставити життя обох сердець?»
«І я люблю тебе безмежно…
Даю обітницю, що я живим вернусь,
Та ти чекай, й живи належно,
Ми будемо щасливі, я клянусь».
І він пішов, ледь стримуючи сльози
Вона ж прийняла клятву до душі.
У слід йому шепочучи: «О Боже,
Чекаю я, а ти вертайсь мерщій».
Пройняла скрипаля такая жертва.
Чекати невідомості зі спомином в серцях?
«А може це любов, мовляв, вона, безсмертна,
Надію зрощує й руйнує страх»?
І знову музика заграла по новому,
Мотиву туги вже не було чути нот.
У новій темі, зіграній від того,
Бере надія сильний свій акорд.
На гру його сходився кожен.
Але з поміж усіх увагу юнака,
Прикув до себе образ, ангел, проте схоже
Була вона прекрасна водночас сліпа.
А далі чоловік, що стрімголов за нею,
Летів чимдуж щоб вберегти її,
І мовить він: «Опікою своєю,
Заміню очі тобі далебі».
«Ти вільна в світі цім творити що завгодно,
Перед тобою розмаїться вільний шлях,
Дозволь лиш поруч йти, щоб безпригодно,
Могла відчути всесвіт весь в своїх думках.»
«Готовий я віддать себе для тебе
Аби лиш ти змогла пізнати смак життя,
Я – твої очі, ти ж для мене небо.
Відчуй мене, як чую тебе я»
Кивнувши мовчки головою,
До серця притулилася вона його,
Всеціло й віддано і парою новою,
Пішли, тримаючись одна за одного.
Вгледівши це, скрипаль в думках простояв.
«Так що ж таке любов у світі цім?
Із дня у день я споглядаю її прояв
Та на собі відчуть ніяк не можу втім».
«Турбота матері за своїм чадом,
Обіцянка чекати хоч до сплину днів,
Чи все ж пожертва, що так радо
Складають люди, нехтуючи всім?»
«Я бачив все, роками тут прикутий,
Хоч світлу долю, хоч загублені серця.
Та я порожній, я теплом забутий.
З середини собі нагадую мерця…»
«Раз мертвий я в душі, навіщо жити далі,
Хай фатум сповістить навкруг усім,
Скрипаль пішов, він зник в проваллі,
Він загубився серед мороку світів.»
Облишивши своїх смичка і скрипку,
Єдиних друзів, що завжди були при нім,
Побрів самотньо хлопець на верхівку
Того будинку, що мав назву «дім».
«Як символічно», – скажуть люди:
«Сам жив і сам пішов у небуття.»
Начхати хлопцеві на всі їх пересуди,
Лиш був скрипаль й не стало скрипаля.
І він пішов… Він зник із поля зору,
Людей, що так обридли йому за роки,
Та він не знав, що в натовпі отому,
Була єдина, що ждала його руки.
Руки з смичком на чудо-інструменті,
Що граючи, торкався потаємних струн душі,
Який щодня, в народження зорі моменти,
Розпочинав прекраснії , шовковії пісні.
Смичок і скрипка лиш по нім зостались.
І страх за милого окутав молоду.
«Де ж той, заради кого прокидалась
Щоранку, біжучи на площі пустоту?»
Вказали люди їй на путь його останню,
І стрімголов помчалася вона йому у слід,
Смичок і скрипка, у руках несе коханню,
Чарівна дівчина, щоб вберегти його від бід.
Прекрасний вид відкрився зору хлопця.
«В останній вечір я побачив зорі поміж хмар»
Подумав він й ступив на захід Сонця,
Щоб хоч в останню мить злетіти як Ікар.
Та в час цього невпевненого кроку,
Що обірвати мав його життєву нить.
Почув він музику, що скинула мороку,
Й узрів він дівчину, що на даху стоїть.
В руках у неї його скрипка,
Смичок майстерно струнами гуля,
Мелодія лунає щира і привітна,
Та одночасно тиха і чомусь сумна.
Ця музика все ж донесла хлопчині,
Що не дарма він жив усі оці роки,
Своїм мистецтвом в цій дівчині,
Зароджував любов до себе-сироти.
Настав той час й вона для нього творить,
Про почуття співаючи на кращій з мов,
Скрипаль ридає і крізь сльози мовить:
«Я дякую тобі за те, що я пізнав любов».
́
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887961
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2020
автор: Юрій Кульчицький