Соняшникова сповідь

Вона  із  тих  жінок,  при  зустрічі  з  якими  чоловіки  топлять  свої  кораблі,  забувають  усі  адреси,  імена  колишніх  і  теперішніх,  зрештою,  власні  імена  й  утрачають  розум.  Вони  вивчають  її  тіло,  ніби  пророки  вичитують  знаки  в  пустелі,  аби  не  збитися  з  дороги.  Вивчають  її  забаганки  і  примхи,  як  мусульмани  Коран.  Губляться  в  палестинських  маслинах  її  очей.  Зрозуміти  її  думки  –  те  ж  саме,  що  зрозуміти  угорську  мову  або  ж  квантову  фізику.

Я  зустрів  її  на  вулицях  Єрусалима  чи,  може,  Назарета.  Сміялася  щиро,  немов  дитина,  закладаючи  за  вухо  непокірні  пасма  довгого  волосся,  тримала  за  руку  малого  хлопчика,  який,  здається,  просив  у  неї  поради.  Чи  просто  хотів  утамувати  спрагу  –  те  літо  було  доволі  спекотне.  Сухий  вітер  обвівав  їй  плечі  і  засипав  піском  сандалі.  Від  криків  із  Голгофи  здіймалися  в  небо  перелякані  голуби,  тягнучи  за  собою  нитки  світла.

Проте  в  неї  зовсім  не  було  тривоги.  Вона  дихала  рівно  й  тепло,  пахла  щойно  видоєним  молоком.  Хотілося  обійняти  її  і  випити  до  дна.  Маленький  золотий  хрестик  із  розп'яттям  Ісуса  ритмічно  здіймався,  колисався,  немовби  дитя  –  як  же  Йому  затишно  в  неї  на  грудях!

Щодня  ходжу  її  слідами  в  піску.  Шалено  боюся,  що  більше  її  не  побачу,  що  стану  вигнанцем  із  Раю.  В  піску  трапляється  каміння,  воно  боляче  ранить  ноги,  від  чого  ще  більше  хочеться  йти  за  нею.

Навколо  безлюддя,  а  ми  говоримо  мовчанням.  Воістину  щира  безсловесна  розмова!  «Іди  за  мною»,  –  кажуть  її  очі  і  сліди,  хоча  вона  мене  абсолютно  не  помічає.  Важкий  шлях  нагору:  що  вище  –  то  важче  дихати.  Коли  мені  забиває  памороки  і  темніє  в  очах,  я  намагаюся  вхопити  її  за  руку,  та  лише  безсилий  падаю  в  пісок.

Поки  підіймаюся  й  набираю  в  легені  повітря,  вона  вже  на  вершині  гори.  Сонце  раптово  засліплює  очі,  і  ми  стрімко  падаємо  вниз,  ніби  увісні.  Перед  нами  безкрає  соняшникове  поле.  Соняхи  живіші,  ніж  на  картинах  ван  Гога.

Вона  губиться  в  них,  розгублений  намагаюся  знайти  її  поміж  товстих,  жилавих  стебел.  Відчуваю,  як  у  соняшниках  наливається  олія,  лагідна  і  ніжна,  неначе  її  долоні.  Чую  її  гучний  сміх  у  соняшниковому  морі  й  орієнтуюся  за  квітами,  що  звертають  свої  погляди  на  неї.

Коли  я  прийду,  вона  вже  зриватиме  вдома  стиглі  грона  винограду,  готуючи  для  мене  вино  й  окраєць  хліба.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886296
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.08.2020
автор: Ноїв Ковчег