Свої - чужі

Прокинувся  ведмідь  весною,
Почухав  лапу  під  сосною.
Й  подавсь  на  пасіку  до  бджіл,
Медку  поїсти  щоб,  для  сил.
Прийшов,  у  вулик  пхає  морду,
А  бджоли  мали  вдачу  горду,
У  ніс  йому  стромляли  жало,
Хоч  полягло  малих  чимало...
Ледь  від  смугастиків  відбився  
І  без  солодкого  лишився.
Тож  вирішив:  Я  мстити  буду!
Поскаржуся,  піду  до  суду.
Щоб  розібратись  у  конфлікті
Та  не  кусати  потім  лікті
Створили  балакучу  групу,
Ведмідь  вимог  велику  купу
Подав:  Хай  не  ховають  мед.
Здадуть  свій  жало-кулемет.
Для  носа  компенсацію
Й  свою  адміністрацію
На  пасіці  створити
І  будем  мирно  жити.
Сміялись  всі  присутні
Та  втрутилися  трутні:
Тряслася  в  нас  подушка,
Як  сталась  заворушка!
І  що  поганого  у  тім
Коли  ведмідь  прийде  у  дім?
Завзятіше  нектар  збирать
Нам  треба  й  перестать  кусать!
Так  не  збирали  ж  ви  ніколи
Нектар.  -  промовили  їм  бджоли.
Ви  любите  поспати,  їсти
Й  нетямлячи  у  справи  лізти.
Тож  дякуйте,  нероби,  Богу
Що  до  ведмедя  у  берлогу
Не  тягнемо  за  лапку.
На  цьому  ставим  крапку.
 
З  глуздом  здоровим  на  межі
Свої  є  гірші  ніж  чужі...

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885735
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.08.2020
автор: Ірин Ка